Одна з найбільш згубних і поширених економічних помилок - це переконання в тому, що споживання - ключ до здорової економіки. Ми постійно зустрічаємо цю ідею у популярній пресі і повсякденних розмовах, особливо протягом економічних спадів. Люди кажуть щось на кшталт: "Ну, якщо народ почне знову купувати речі, економіка підніметься" чи "Якщо б ми тільки могли дати більше грошей в руки споживачів, це б вивело нас із рецесії". Ця віра у силу споживання також є тим, що направляло економічну політику протягом останніх декількох років із нескінченним потоком пакетів стимулів.

Таке переконання - спадок оманливого кейнсіанського мислення. Виробництво, не споживання, - джерело добробуту. Якщо ми бажаємо здорової економіки, ми маємо створити умови, за яких виробники зможуть продовжувати процес створення благ, які інші зможуть споживати, і за яких домогосподарство і фірми зможуть займатися заощадженнями, необхідними для фінансування такого виробництва.

Спокусливо сказати, що, насправді, це проблема "курки і яйця", адже що доброго у виробництві речей, які ніхто не споживатиме? Для того щоб вийти із цього замкненого кола, потрібно визнати, що ми отримуємо здатність споживати, якщо ми щось виробили і продали для того, щоб отримати засоби, що дозволять зайнятися споживанням. Починати аналіз із споживання означає припускати, що дехто вже отримав засоби. На противагу цьому аналізу, блага створюються через акти виробництва, які перерозташовують ресурси способом, який люди цінять більше, ніж альтернативні розташування. Ці акти фінансуються заощадженнями, які йдуть від домогосподарств, що утрималися від споживання.

Надання більше ресурсів у руки споживачів за допомогою урядових пакетів стимулів не спрацьовує саме через те, що блага, переміщені таким чином, зрештою мають йти від виробників. Це очевидно для випадку, коли витрати фінансуються оподаткуванням, але це так само істинно для дефіцитних витрат і інфляції. У випадки дефіцитних витрат блага йдуть від виробників, що придбають урядові облігації. У випадку інфляції вони йдуть пропорційно від утримувачів доларів (отриманих через акти виробництва), купівельна спроможність яких послаблюється збільшенням грошової маси. У жодному випадку уряд не створює блага. Також не створюють їх споживання. Нова спроможність споживати так само зароджується у попередніх актах виробництва. Якщо ми хочемо справжнього стимулу, ми маємо звільнити виробників, створивши більш доброзичливу середу для виробництва, і не карати заощадження, що фінансують їх.

Виніть за це Кейнса.

Історично саме кейнсіанство принесло наголос на споживання в економіку. До кейнсіанської революції стандартним переконанням серед економістів було те, що виробництво - джерело попиту і що заохочення заощаджень і виробництва - шлях до створення економічного зростання. Це більш-менш коректне розуміння закону ринків Сея. Як написав сам Ж.Б. Сей на початку дев'ятнадцятого століття:

Заохочення самого лише споживання не дає користі комерції; позаяк складнощі лежать у наданні засобів, не у стимулювання бажань споживачів; і ми бачили, що саме тільки виробництво забезпечує ці засоби. Тому це ціль доброго уряду - стимулювати виробництво, поганого уряду - заохочувати споживання.

Звичайно, "стимулювання виробництво" не має означати нічого більшого, ніж залишити виробників вільними у пошуку свого прибутку як вони його бачать в межах стандартів класично-ліберальних законів. Це означає, що так само, як уряд не повинен заохочувати виробництво, що він не повинен штучно допомагати виробникам.

Велика іронія полягає в тому, що ліві часто стверджують, що капіталізм тотожний "консьюмеризму". Вони вважають, що захисники вільних ринків вірять, що більше споживання сприяє більшому економічному зростанню; тому ми звинувачуємось у наданні ідеологічного прикриття, яке захищає консьюмеризм, який вони розглядають як такий, що притупляє життя і марнує ресурси. Що упускають ліві критики так це те, що економісти ніколи не розглядали споживання як рушійну силу економічного зростання і процвітання до того, як кейнсіанська критика вільних ринків не стала панівною.

Завдячуючи кейнсіанству, маніпулювання елементами загального доходу (споживанням, заощадженням і урядовими витратами) стало фокусом макроекономічної політики і економічного розвитку. Саме кейнсіанський теоретичний фундамент привів до розвитку відповідної статистики національного доходу і неявно схиляє популярні аргументи до більшого споживання.

Протягом більш як 150 років захисники вільних ринків розглядали споживання як те, що знищує блага, а заощадження і виробництво як те, що їх створює. Вони ніколи не стверджували, що "стимулювання споживання" є шляхом до процвітання. Тому їх не можна звинувачувати у виправданні "культури споживання". І те саме стосується захисників вільних ринків у двадцятому столітті, таких як Мізес і Хаєк.

Якщо ліві критики хочуть осуджувати зосередження сучасної економіки на споживанні, вони мають звернути свої погляди на кейнсіанських інтервенціоністів.

Ця стаття вперше була опублікована в журналі "The Freeman" в грудні 2010 року.

Публікується з дозволу автора.

Коментувати у блозі