Останні статті
Останнє в блогах
Цитати
Деякі автори підняли доволі поверхове питання, як праксеологіст буде реагувати на досвід, що суперечить теоремам цієї апріорістичної доктрини. Відповідь: так само, як математик буде реагувати на "досвід" того, що немає різниці між двома і сімома яблуками, або логік на "досвід" того, що А і не-А - ідентичні.
"Остаточне обгрунтування економічної науки"
Всі цитатиДопоможіть нам
Слідкуйте за mises.org.ua:
| Людвіг фон Мізес |
| Економічні обчислення в соціалістичному господарстві |
|
Багато соціалістів ніколи не переймалися проблемами економіки, ніколи не намагались зрозуміти умови, за яких відбувається підприємницька діяльність. Тим часом, інші захопились дослідженням історії економіки минулого та сьогодення в спробі відкрити економічну систему “буржуазного” суспільства. Вони із задоволенням критикують “вільну” економіку, проте систематично зволікають з пошуком гострих кутів, які вони знайшли в ній (і часто невдало), до економічної системи омріяного ними соціалістичного суспільства. В мальовничих оповіданнях утопістів, зазвичай, бракує деталей економіки. В їхніх мріях вареники самі летять до рота, але природу такого дива, на жаль, вони не розкривають. Прискіпливіший розгляд економічних питань призводить до халеп — згадати, хоча б, запропонований Прудоном Обмінний Банк (Banque du peuple) — не складно виявляти логічні хиби в їхніх міркуваннях. Немає нічого особливого в тому, що марксисти заборонили своїм прибічникам думати на економічні теми далі експропріації експропріаторів, оскільки “утопісти” так само покладались в своїх оповіданнях лише на описанні жахів сьогодення та, неодмінно, радісного Завтра, яке принесе Новий порядок. Незалежно від того, чи є соціалізм неминучим етапом на шляху еволюції людства, чи є усуспільнення засобів виробництва найвищим досягненням, або навпаки, найбільшим прокляттям, все одно, слід визнати необхідність дослідження соціалістичної економіки не просто “гарними розумовими вправами, і засобом досягнення політичної ясності та розуміння”[1]. В часи, коли соціалізм набирає дедалі більшого впливу, і, певною мірою, домінує, дослідження соціалістичної економіки набуває додаткової ваги, оскільки дозволяє знайти пояснення тому, що відбувається навкруги. Тим більше, що аналізу ринкової економіки вже не вистачає для розуміння соціо-економічних процесів, що відбуваються в сучасній Німеччині та сусідніх країнах. Нам необхідно взяти до уваги досить широке коло складових соціалістичного суспільства. Спроби внести ясність в розуміння соціалістичної економіки не потребують подальших обґрунтувань. Розподіл споживчих товарів при соціалізмі При соціалізмі всі засоби виробництва належать суспільству. Лише суспільство може ними розпоряджатися та користуватися. Зрозуміло, що суспільство може втілювати свої права лише через окремий керівний орган, оскільки інші способи не прийнятні. Структура та принципи діяльності такого органу, та спосіб втілення волі суспільства для нас не має великого значення. Ймовірно, це залежатиме від складу органу та кількості його членів. Якщо членів буде декілька, то рішення можуть ухвалюватись більшістю. Власник засобів виробництва, який створив споживчий товар постає перед вибором: або спожити його самому, або дозволити його спожити іншим. Однак, суспільство, отримавши внаслідок виробництва споживчий товар, перед таким вибором не постає. Саме суспільство спожити товар не може, спожити його можуть лише окремі люди. Визначення того, хто і що може споживати, і є задачею соціалістичного розподілу. Характерною рисою соціалізму є незалежність розподілу споживчих товарів від виробництва та його економічних умов. Сама природа суспільної власності на засоби виробництва несумісна з розподілом споживчих товарів на основі економічного розрахунку в залежності від внеску факторів виробництва. Безглуздо думати, що працівник матиме можливість повністю скористатись плодами своєї праці, і, в той же час, мати окремий розподіл для матеріальних факторів виробництва. Оскільки, як ще буде показано, в основі соціалістичного виробництва лежить неможливість визначення внеску окремих факторів виробництва у виготовлення продукту, та відсутність зв'язку між внеском і споживанням. Спосіб розподілу споживчих товарів в суспільстві відіграє в дослідженні нашої проблеми другорядну роль. Не залежно від того, чи буде розподіл за потребами, так, що люди з більшими потребами отримуватимуть більше за людей з меншими; чи буде приділятись увага досягненням, так, що кращі отримуватимуть більше за гірших; чи ідеал вбачається в найрівнішому розподілі; або розподіл слід робити на підставі того, які послуги кожен надає суспільству, так, аби старанні отримували більше за ледачих, суть питання завжди полягатиме в тому, що кожен бажає отримати щось від суспільства. Заради простоти припустимо, що розподіл відбуватиметься порівну серед всіх членів громади; в подальшому, буде не складно внести деякі зміни в залежності від віку, статі, стану здоров'я, особливостей роботи, тощо. Кожен громадянин отримує купони, які можна обміняти протягом визначеного часу на визначені товари. Таким чином, він зможе їсти декілька разів на день, винаймати житло, дозволити собі якісь розваги та час від часу купувати новий одяг. Повнота задоволення потреб в такий спосіб залежатиме від продуктивності суспільної праці. Не обов'язково кожному споживати свій пай повністю. Частина може лишитись неспожитою, або бути подарованою, і якщо дозволяє природа товару, він може бути заощаджений. Деяку частину, також, можна обміняти. Любитель пива може із задоволенням відмовитись від виділених йому безалкогольних напоїв на користь можливості отримати більше пива; непитущий може відмовитись від алкогольних напоїв, якщо йому запропонують інші товари. Любитель мистецтв може відмовитись від квитків в кіно заради можливості слухати більше гарної музики. Обиватель буде готовий відмовитись від квитків у заклади мистецтв заради товарів, які йому більше до вподоби. Всі вони готові мінятись. Але мінятись можна лише споживчими товарами. При соціалізмі засоби виробництва знаходяться в суспільній власності; вони — невід'ємна власність суспільства, а тому res extra commercium [поза торгового обороту]. Таким чином, обмін в соціалістичному суспільстві може відбуватись у дозволених, вузьких, межах. Обмін не обов'язково має бути прямим. Такі саме чинники, які призвели до виникнення непрямого обміну, діятимуть і в соціалістичному суспільстві на користь учасників обміну. Звідси випливає, що в соціалістичному суспільстві зберігається простір для загального засобу обміну — грошей. Їхня роль в соціалістичній економіці буде, в основному, така сама, як і у вільній економіці, і там, і тут вони гратимуть роль загальновизнаного засобу обміну. Їхня роль матиме різну вагу в суспільстві з соціалістичною власністю на засоби виробництва, та в суспільстві з приватною власністю на засоби виробництва. У соціалістичному їхня вага набагато менша, вужча, охоплює тільки споживчі товари. Оскільки вільний обмін засобів виробництва неможливий, неможливо встановити їхню ціну. В соціалістичному суспільстві гроші не можуть виконувати ту роль, яку вони виконують у вільній економіці. Обчислення на основі грошей тут неможливі. Відповідальні за адміністрування та розподіл продуктів не можуть лишати поза увагою співвідношення при обміні товарами між товаришами. Ці співвідношення слід брати за основу при визначенні складу продуктів в паях. Якщо 1 сигару міняють на 5 цигарок, тоді адміністрація не може без додаткових зусиль встановити співвідношення 1 сигара до 3 цигарок, аби видати одним лише сигари, а іншим — цигарки. Якщо купони на тютюн розподілені нерівномірно; чи по бажанню отримувачів, чи тому що адміністрація не може вчинити інакше, і одним буде видано лише сигари, а іншим — цигарки, тоді слід пильнувати за співвідношеннями на ринку. Бо тоді ті, хто отримав лише цигарки отримає насправді менше за тих, хто отримав сигари. Оскільки при обміні сигари можна отримати 5 цигарок, хоча її рахували при видачі за 3. Адміністрація має пильнувати за співвідношеннями товарів при обміні та враховувати зміни співвідношень між товарами при складанні особистих паїв. Кожна така зміна вказує на зміну побажань товаришів та рівень задоволення різними товарами та збільшення попиту на одні товари за рахунок інших. Економічна адміністрація має враховувати ці спостереження у виробництві. Вона намагатиметься збільшувати виробництво товарів з більшим та скорочувати з меншим попитом. Але вона не дозволить єдиного: адміністрація ніколи не дозволить товаришам обмінювати купони на сигари чи цигарки на власний розсуд. Якщо товаришам буде гарантоване право на власний розсуд обирати товар, тоді може трапитись так, що буде вибрано більше сигар або цигарок, і утворяться залишки того товару, який нікому не знадобився. З точки зору теорії трудової вартості проблема має просте рішення. Кожен товариш за годину роботи має отримувати відмітку, яку, з відрахуванням на суспільні потреби — догляд за немічними або загальну освіту, тощо — можна обміняти на товар, на який витрачено годину праці. Якщо відрахування на суспільні потреби складають половину від продуктивної роботи, тоді кожен працівник, відробивши годину має право на товар, на який витрачено півгодини. Той, хто зможе запропонувати за товар вдвічі більше годин, аніж витрачено на його виготовлення, може також мати можливість отримати товар у власне використання або споживання. Для спрощення задачі, припустімо, що громада не стягує з працівників, а обкладає їхні доходи податком. Таким чином, за кожну відпрацьовану годину можна отримати товар, на виробництво якого витрачено годину. Однак, така система розподілу не життєздатна, оскільки робота не являє собою сталу однорідну одиницю. Між різними видами роботи існує кількісна відмінність, яка залежить від поточного попиту та пропозиції на продукти цієї праці. Наприклад, неможливо збільшити пропозицію картин caeteris paribus [за інших рівних умов] не погіршивши їхню якість. Але не можна заборонити обмінювати годину менш кваліфікованої праці на продукт годинної праці вищої кваліфікації. При соціалізмі взагалі неможливо встановити зв'язок між значенням праці для громади та її внесок в суспільний процес виробництва. Оплата праці обирається довільно; її неможливо встановити так, як її встановлюють у вільній економіці основаній на приватній власності на засоби виробництва, оскільки, як буде показано нижче, економічні обчислення при соціалізмі неможливі. Можливості громади встановлювати довільну оплату праці чітко обмежені: в жодному випадку загальна оплата праці не може перевищувати дохід громади протягом того періоду. Але вона може вільно змінюватись в цих межах. Можна встановити рівність між всіма годинами роботи, а можна запровадити градацію робочих годин в залежності від якості роботи. В обох випадках, адміністрація повинна контролювати розподіл товарів. Однак, ніколи не вдасться досягти того, щоб за годину роботи товариш отримував продукт, на виробництво якого витрачено годину роботи, навіть якщо не зважати на відмінності в якості роботи. Оскільки, окрім власне праці, кожен товар також містить і ціну матеріалів. Товар, на виробництво якого витрачено більше сировини, не може бути замінений іншим, в якому менше сировини. Кожен, хто протягом економічного життя обирає одну потребу для задоволення на противагу іншій, робить, в такий спосіб, оцінку. Оцінка відображає лише тільки задоволення потреби; вона змінюється від товарів меншого порядку до товарів вищого порядку.[2] Зазвичай, будучи при тямі, людина здатна оцінювати товари нижчого порядку. За простих умов, людина також здатна оцінювати і значення товарів вищого порядку. Там, де ситуація заплутаніша а взаємозалежності складніші, доводиться робити точніші розрахунки, аби вірно оцінити засоби виробництва[3]. Ймовірно, ізольованому від світу господарю буде не складно обрати між збільшенням корівника та розширенням мисливських угідь. Запропоновані способи отримання товару порівняно прості, і не важко побачити як затрати, так і зиск, який вони можуть дати. Але при виборі між будівництвом гідроелектростанції, розширенням вугільних копалень або підвищенням ефективності використання вугілля для отримання енергії виникає задача зовсім іншого порядку. В цьому випадку існує забагато способів досягнути поставленої цілі, і тривалість кожного, а також кількість чинників, що впливає на успіх підприємства, робить неможливими довільні припущення і вимагає точніших оцінок та економічних суджень. Для обчислень необхідно мати одиницю виміру. Але суб'єктивна вартість не задовольняє цієї умови. Гранична корисність не є одиницею виміру ціни, оскільки ціна двох одиниць товару має бути менш ніж вдвічі більшою, за ціну однієї одиниці товару. Оцінки вартості не вимірюють, а лише визначають шкалу.[4] Навіть Робінзон Крузо, опинившись перед необхідністю зробити вибір між альтернативами без чіткої оцінки, при наданні цієї оцінки має покладатись не лише на суб'єктивну граничну корисність, але й має врахувати можливість заміни одного товару іншим. Йому буде складно вимірювати всі альтернативи однією мірою. Натомість, там де можливо, він порівнюватиме складові з такими товарами, корисність яких для нього очевидна, тобто, товарами першого порядку та, власне, трудовитратами. Зрозуміло, що таке можливо лише за простих умов. Для складніших та триваліших процесів виробництва такий підхід непридатний. В ринковій економіці на допомогу приходить об'єктивна мінова ціна при обміні товарами. Це дає три переваги. По-перше, вона дозволяє врахувати оцінку кожної сторони при обміні. Суб'єктивну оцінку корисності однієї людини, особисту думку, не так просто порівняти із суб'єктивними оцінками корисності інших. Це стає можливим при визначенні ринкової ціни, яка встановлюється на основі взаємодії суб'єктивних оцінок всіх учасників обміну. Однак, облік за ринковою ціною ставить під контроль раціональне використання товарів. При складанні складного процесу виробництва, оцінюється його економічність в порівнянні з іншими процесами; якщо за поточних взаємовідношень на ринку він не буде рентабельним, одразу стає зрозуміло, що інші мають краще застосування для задіяних товарів вищого порядку. Нарешті, мінова ціна дозволяє привести обчислення до спільних одиниць. Оскільки товари можуть бути взаємозамінними за їхньою міновою вартістю, можна обрати будь-який товар. В грошовій економіці таким товаром є гроші. Але грошовий розрахунок має свої обмеження. Гроші не є мірилом ані корисності, ані ціни. Корисність не вимірюється грошима. Ціни також не вимірюються грошима, оскільки вони самі складаються з грошей. Вартість грошей як економічного товару не стабільна, як наївно, але помилково, вважають при використанні грошей як стандарту відкладених платежів. Відношення обміну між товарами та грошима піддаються постійним, навіть (як правило) сильним коливанням внаслідок впливу як з боку інших товарів, так і грошей. Однак, такі коливання спотворюють економічні обчислення незначною мірою, оскільки до уваги беруться порівняно нетривалі проміжки часу, протягом яких “добрі” гроші, як правило, неістотно коливаються по відношенню до товарів. Неадекватність грошових обчислень спричинена не тим, що будується на загальному засобі обміну, грошах, а тим, що взагалі будується на міновій вартості, а не суб'єктивній корисності. Таким чином, в обчисленнях неможливо відобразити всі ті особливості, які знаходяться ззовні відносин обміну. Наприклад, при обчисленні рентабельності нової водонапірної вежі неможливо врахувати її красу, але можливо оцінити доходи отримані від відвідування її туристами. Однак, такі оцінки можуть бути враховані при ухваленні рішення стосовно її будівництва. Подібні особливості можна назвати “позаекономічними”. Можливо, так буде вірно, однак хоча питання термінології не є предметом цього дослідження, не слід їх вважати ірраціональними. Краса міського середовища, або будівлі, щастя та вдоволення людей, гордість людей або народів, коли вони беруться до уваги, є так само раціональними мотивами поведінки, як і економічні чинники, навіть тоді, коли вони не вступають в жодні відношення обміну. Те, що їх неможливо врахувати в грошових обчисленнях, жодним чином не применшує для нас вагу грошових обчислень. Ці особливості є товарами першого порядку і без зайвих проблем можуть бути нами оцінені навіть тоді, коли їх не охоплюють грошові обчислення. Те, що їх неможливо обчислити грошима, означає, що брати їх до уваги не складніше, а навіть простіше. Коли точно відомо, як для нас дорогі краса, гордість, гідність, нам ніщо не завадить брати їх до уваги. Можливо, для сентиментальної особи порівняння ідеалістичних товарів з матеріальними може здатись жорстоким. Але вини грошових обчислень в цьому немає; сама природа речей вимагає цього. Навіть там, де вдасться уникнути оцінки в грошах або в ціні, неможливо уникнути вибору між ідеалістичними та матеріальними речами. І Робінзон, і соціалістична громада мають обирати між “ідеалістичними” та “матеріальними” речами. Шляхетні особи не мають проблеми з вибором між гідністю та хлібом. Вони знають, як їм слід чинити в подібних випадках. Якщо неможливо зробити гідність своїм хлібом, можна відмовитись від хліба заради гідності. Лише ті, хто бажає бути позбавлений такого вибору, бо не можуть відмовитись від матеріального достатку заради душевного спокою, вбачають в такому виборі профанацію справжніх цінностей. Грошові обчислення мають сенс лише в царині економічної організації. Тут вони необхідні для визначення розподілу економічних товарів згідно правил економіки. Економічні товари відіграють роль в цій системі пропорційно можливості обміну на гроші. Кожне розширення області застосування грошей призводить до непорозумінь. Їх не можна брати за масштаб ціни товарів при історичних дослідженнях розвитку економічних відносин, їх не можна використовувати для визначення національного доходу та національних видатків, їх не можна використовувати для оцінки вартості товарів, які знаходяться за межами економічних відносин, як, наприклад, оцінити грошами людські втрати у війні[5]. Робити це все — дилетантські помилки, навіть якщо їх роблять визнані економісти. Але в цих межах, які грошові обчислення в економічному житті ніколи не переступають, грошові обчислення задовольняють всі висунені до них вимоги. Вони служать нам дороговказом серед приголомшливого розмаїття економічних можливостей. Вони дозволяють нам перенести на товари вищого порядку безпосередню оцінку споживчих товарів та, в найкращому випадку, засоби виробництва нижчого порядку. Вони дозволяють обчислювати ціну на засоби виробництва, що створює умови для економічних операцій з товарами вищого порядку. Без грошових обчислень всі тривалі виробничі процеси відбувались би в темряві. Виконання двох умов робить грошове обчислення цін можливим. По-перше, не лише товари першого порядку, а й товари вищих порядків мають підлягати обміну, аби на них поширювалось грошове обчислення. Якби їх неможливо було міняти, неможливо було б і встановити відносини обміну. Міркування Робінзона Крузо при обміні роботи на борошно на хліб ідентичні міркуванням при обміні на ринку хлібу на одяг. Тому будь-яку економічну діяльність, навіть Робінзона Крузо, можна назвати обміном[6]. Але одна людина — навіть найгеніальніша — нездатна оцінити вартість кожного з безмежної кількості товарів вищого порядку. Жодна людина не може без допомоги деякої системи обчислень охопити всі безмежні можливості виробництва достатньою мірою аби давати їм оцінку. Розподіл адміністративного контролю за виробництвом товарів в соціалістичній економіці з поділом праці серед багатьох індивідів призводить до певного виду інтелектуального поділу праці, який неможливий без обліку та економіки. По-друге, загальновизнаний засіб обміну, гроші, також має відігравати роль посередника в обміні засобів виробництва. Якщо ця умова не буде виконуватись, тоді буде неможливо привести всі операції обміну до спільного знаменника. Лише за простих взаємовідносин можлива економіка без грошових обчислень. За умов обмеженого домашнього господарства, де господар повністю контролює всі економічні процеси, можна визначити важливість тих чи інших змін у виробництві без такої додаткової допомоги з досить великою точністю. Процес виробництва тут обертається за умов порівняно незначного застосування капіталу. Тут існує небагато варіантів капіталістичного виробництва; тут виготовляють, зазвичай, або споживчі товари, або не дуже віддалені від споживчих товари вищого порядку. Поділ праці знаходиться в зародку; один і той самий працівник бере на себе весь процес виробництва, від початку і до отримання готових споживчих товарів. В розвиненому суспільному виробництві все це має інший вигляд. Досвід давно минулих часів виробництва в незрівнянно простіших умовах не є аргументом на користь можливості економіки без грошових обчислень. Лише в умовах простого домашнього господарства можливо відстежити повний шлях виробництва та обирати між способами виробництва в залежності від отриманих споживчих товарів. В умовах нашої незрівнянно більш заплутаної економіки це неможливо. Навіть за умов соціалістичної економіки очевидно, що 1000 л вина краще за 800 л, і без зайвих роздумів можна обрати між 1000 л та 500 л олії. Для цього вибору не потрібні обчислення; рішення ухвалюється на основі волі задіяного суб'єкта економіки. Однак, одразу як буде ухвалене рішення, постає завдання раціонального господарювання: заощадливе використання засобів для досягнення поставленої мети. Це можна зробити лише із використанням економічних обчислень. Без застосування економічних обчислень людина загубиться серед всіх можливих способів виробництва. Вона буде безпомічною перед питаннями виробництва та логістики.[7] Можливість замінити грошові обчислення в соціалістичній економіці бартером є ілюзією. Бартер в безгрошовій економіці може охопити лише споживчі товари, для всіх товарів вищого порядку він непридатний. Одразу, як втрачено вільне ціноутворення на товари вищого порядку, раціональне виробництво стає неможливими. Кожен крок далі від приватної власності на засоби виробництва та від використання грошей, є кроком від раціональної економіки. Цей факт можна не помітити, оскільки соціалізм, який ми зараз бачимо, це всього лише оази посеред деякою мірою вільної економіки з грошовим обігом. Можна погодитись із твердженням, за інших обставин повністю безпідставним і придатним лише для агітації, що націоналізація та муніципалізація підприємств не є соціалізмом, оскільки вони настільки залежать в своїй діяльності від оточуючого середовища вільної ринкової економіки, що вони не можуть мати основні риси соціалістичної економіки. В державних та громадських підприємствах будуть впроваджувати технічні вдосконалення оскільки користь від них можна побачити в подібних приватних підприємствах за кордоном і тому що приватні підприємства, які отримують зиск від вдосконалень, дають поштовх до їх впровадження. На цих підприємствах можливо побачити переваги нововведень, оскільки в умовах приватної власності на засоби виробництва та грошового обігу можна підрахувати ефект від їхнього впровадження, що неможливо за умов соціалізму. Без економічних обчислень неможлива економіка. При соціалізмі, оскільки грошове обчислення неможливе, взагалі не може бути економіки в звичному для нас сенсі. В незначних та тісно пов'язаних випадках все ще може бути раціональна діяльність. Про раціональне виробництво взагалі казати вже не можна. Оскільки не існує способу визначити раціональність, неможливо вести виробництво на основі економічних міркувань. Які наслідки це матиме, навіть не звертаючи увагу на постачання товарів населенню, очевидно. Раціональність економічної діяльності буде витіснено саме звідти, де власне і знаходиться її призначення. Чи зможе існувати взагалі раціональна діяльність та логічне мислення? Історично, раціональність людини походить з економіки. Чи лишиться вона, коли її звідти витіснено? Деякий час, досвід, набутий протягом тисячоліть вільної економіки, може убезпечити від повного колапсу економічного мистецтва. Старі способи виробництва будуть збережені не через їхню раціональність, а через освяченість часом. Тим часом, вони ставатимуть нераціональними, оскільки вже не відповідатимуть новим умовам. Через загальні зміни в економічній думці вони зазнаватимуть змін, які зроблять їх не просто нераціональними, а й неекономічними. Виробництво товарів відбуватиметься не анархічно, це вже напевно. Вся економічна активність, направлена на задоволення потреб, перебуватиме під контролем вищої інстанції. Однак, замість економіки з анархічним виробництвом, з'явиться абсурдний апарат з безглуздою діяльністю. Колесо обертатиметься вхолосту. Можна уявити собі соціалістичну економіку. Працюватимуть сотні та тисячі фабрик, на яких працюватимуть люди. Менша частина з них вироблятиме споживчі товари, більша частина вироблятиме засоби виробництва та напівфабрикати. Всі ці підприємства взаємозалежні. Кожен товар буде проходити декілька етапів, поки він не стане готовим до споживання. В неперервному обігу цього процесу, однак, економічне керівництво не матиме жодної можливості перевірити власних рішень. Воно ніколи не зможе виявити надмірну затримку на певному етапі, або марнування матеріалів та роботи при виробництві продукту. Як можна дізнатись який спосіб виробництва найкращий? В найкращому випадку, можна буде порівнювати кількість та якість отриманих продуктів, та лише в окремих випадках буде можливість порівняти собівартість виробництва. Воно знатиме точно, або вважатиме, що знає, цілі, які має досягти економічне керівництво, і муситиме відповідно керувати своїми діями, тобто, йти до них з найменшими витратами. Аби знайти найдешевший шлях, треба рахувати. Ці обчислення можуть бути лише бартерними, очевидно і не потребує додаткових пояснень те, що ці обчислення не можуть бути технічними та брати за основу об'єктивну вартість використання товарів і послуг. В економічній системі з приватною власністю на засоби виробництва оцінка вартості робиться кожним членом суспільства. Кожен виконує дві ролі, з одного боку як споживач, а з іншого — як виробник. Як споживач, кожен встановлює шкалу оцінок споживчих товарів. Як виробник, кожен спрямовує товари вищого порядку туди, де вони приноситимуть найбільший прибуток. Таким чином, товари вищого порядку отримують своє місце в шкалі вартості відповідно до поточних виробничих відносин та суспільних потреб. Взаємодія цих двох процесів оцінки забезпечуватиме керування як споживання, так і виробництва у відповідності з принципами економіки. Кожна система цін виходить з того, що люди завжди узгоджують свої потреби з економічними фактами. Всього цього немає в соціалістичному суспільстві. Економічне керівництво може знати, які товари потрібні в першу чергу. Але так розв'язано лише половину задачі економічних обчислень. Воно стикнеться із відсутністю другої частини, оцінки вартості засобів виробництва. Можна встановити сукупну вартість всіх засобів виробництва; зрозуміло, вона дорівнюватиме сукупній вартості всіх потреб, які можна цими засобами задовольнити. Можна також встановити вартість одного окремого засобу виробництва, виключивши його та оцінивши відповідне зменшення обсягу задоволених потреб. Але неможливо отримані таким чином ціни привести до спільного знаменника, як це можливо у вільній економіці, де всі ціни можна привести до грошей. В соціалістичній економіці, в якій не обов'язково відсутні гроші, але оцінка вартості засобів виробництва (разом з працею) неможлива, гроші не матимуть жодного значення для економічних обчислень[8]. Уявімо будівництво нової залізничної лінії. Чи варто взагалі її будувати, а якщо будувати, то яку саме лінію? У вільній грошовій економіці обчислення можна робити грошима. Нова лінія здешевить транспортування певних товарів, і треба лише підрахувати чи буде це здешевлення більшим за видатки на зведення та роботу нової лінії. Це можна обчислити лише грошима. Порівнянням різноманітних товарних видатків та товарної економії досягти подібного результату неможливо. Якщо немає можливості привести до спільного знаменника робочий час фахівців різної кваліфікації, рейки, різноманітні будівельні матеріали, машини та інші речі, необхідні для будівництва та роботи залізничної лінії, то взагалі неможливо здійснювати обчислення. Економічне планування можливе лише тоді, коли всі задіяні товари можна порахувати грошима. Зрозуміло, що грошові обчислення мають свої недоліки та труднощі, але їх немає чим замінити, і для практичних потреб життя, завжди вистачає грошової системи зі здоровою монетарною політикою. Якщо відмовитись від грошей, тоді економічні обчислення стануть неможливими. Соціалістичне суспільство здатне подбати про себе. Воно скаже вирішальне слово, яким вирішить будувати, чи ні. Однак, ці рішення будуть ухвалені на основі розпливчастих оцінок і ніколи на основі точних економічних обчислень. Статична економіка не вимагає економічних обчислень для своєї роботи. В ній весь час повторюється одне й те саме, і якщо припустити, що статична соціалістична економіка побудована на основі останніх досягнень вільної економіки, тоді можна представити раціонально працююче соціалістичне виробництво. Однак, досягти цього можна лише в уяві. Залишимо осторонь той факт, що статичної економіки не може існувати в природі, оскільки дані весь час змінюються, тому статична економіка може служити лише для розумових експериментів, і вона має жодного відображення у реальному житті. Слід визнати, що перехід до соціалізму, та спричинене ним зрівняння доходів, має призвести до зміни даних попиту та виробництва, і тому зупинка на останньому стані вільної економіки неможлива. Але тоді ми бачимо соціалістичну економіку, яка борсається в океані всіх можливих економічних комбінацій без компасу економічних обчислень. Таким чином, кожна зміна при соціалізмі перетворюється на справу, успіх якої неможливо ані спрогнозувати, ані встановити згодом. Тут все покрито темрявою. Соціалізм — це скасування раціональної економіки. [1] Karl Kautsky, Die soziale Revolution. 3. Aufl. Berlin 1911. II. S. 1. [2] [Тут Мізес називає товарами “нижчого порядку” споживчі товари, а “вищого порядку” — засоби виробництва.] [3] [оцінка, зрозуміло, буде суб'єктивною, а не об'єктивною.] [4] Cuhel, Zur Lehre von den Bedürfnissen. Innsbruck 1907. S. 198 ff. [5] Wieser, Über den Ursprung und die Hauptgesetze des wirtschaftlichen Wertes. Wien 1884, S. 185ff. [6] Mises, Theorie des Geldes und der Umlaufsmittel. München und Leipzig 1912 S. 16, und die dort Zitierten. [7] Gottl-Ottlilienfeld, Wirtschaft und Technik (Grundriß der Sozialökonomik. 11. Abteilung. Tübingen 1914), S. 216. [8] Це також визнав Нойрат (Neurath, Durch die Kriegswirtschaft zur Naturalwirtschaft. München 1919 S. 216 f.). Він припускає, що кожна повноцінна командна економіка насправді є бартерною. “Соціалізація, насправді, означає впровадження бартерної економіки.” Нойрат лише упускає з виду неймовірні складнощі, які неодмінно виникнуть з економічними обчисленнями в соціалістичній економіці. Економічні обчислення в соціалістичному господарстві Чи справді ми маємо справу з неминучими наслідками суспільної власності на засоби виробництва? Чи існує спосіб поєднати соціалістичне господарство з економічними обчисленнями? На кожному великому підприємстві окремі філіали або відділи ведуть деякою мірою незалежний облік. Вони рахують як матеріали, так і роботу, і в кожний момент часу можна підвести баланс та підрахувати економічні наслідки їхньої діяльності. Таким чином, можна дізнатись про успіхи кожного відділу та спираючись на них ухвалити рішення про його реорганізацію, скорочення, ліквідацію або розширення або створити новий відділ. Якихось похибок при цих обчисленнях неможливо уникнути. Вони частково виникають через складність розподілу загальних витрат. Інші похибки зумовлені нечіткими вихідними даними, наприклад при обчисленні рентабельності виробництва це може бути оцінка витрат на амортизацію протягом встановлених термінів використаних машин. Однак всі подібні похибки можна втримати в достатньо малих межах, так, що вони не спотворять загальний результат обчислень. Те, що лишається невідомим, перекладається в обчислення невизначеності майбутніх відношень, які обов'язково існуватимуть в умовах динамічної економіки. Привабливою здається ідея організувати в соціалістичному суспільстві аналогічний облік в окремих виробничих групах. Однак, це взагалі неможливо. Оскільки кожне обчислення на одному й тому ж підприємстві спирається на можливість брати утворені на ринку ціни на всі використані матеріали та задіяну працю. Без вільного ринку не існує ціноутворення; без ціноутворення економічні обчислення неможливі. Можна також дозволити обмін між різними виробничими групами, аби були побудовані відношення обміну (ціни), які б створили фундамент для економічних обчислень при соціалізмі. В умовах однорідної економіки без приватної власності на засоби виробництва будуть створені окремі робітничі групи, які мають працювати згідно наказів вищих керуючих органів, і, тим не менш, обмінювати товари та послуги за оплату, виміряну спільним засобом обміну. Приблизно так нині уявляють створення соціалістичного господарства в розповідях про повну соціалізацію і тому подібне. Але ми все ще не дійшли до основного моменту. Відносини обміну виробничими товарами можуть утворитись лише за умови приватної власності на засоби виробництва. Коли “вугільний синдикат” відпускає “залізному синдикату” вугілля, ціна може утворитись тоді, і лише тоді, коли обидва синдикати є власниками засобів виробництва на своїх підприємствах. Це буде ніяка не соціалізація, а робітничий капіталізм та синдикалізм. Для теоретиків соціалізму, які стоять на постулатах трудової теорії вартості, задача виглядає дуже простою.
Повторення критики трудової теорії вартості не є нашим завданням. Вона може цікавити нас лише тим, наскільки вона придатна в соціалістичній громаді для оцінки вартості товарів на основі затраченої на їх виготовлення праці. Обчислення необхідної праці також враховує природні, непідвладні людині, умови виробництва. Закон спадаючих доходів також вірний стосовно середньої необхідної суспільної праці настільки, наскільки впливає різниця між природними умовами виробництва. Якщо зростає попит на товар, виробництво якого вимагає гірших умов праці, тоді зростає і середня кількість необхідної на його виготовлення суспільної праці. Якщо станеться так, що умови праці будуть поліпшені, тоді зменшиться і кількість необхідної суспільної праці.[10]. Цей вплив природних умов виробництва діє настільки, наскільки він змінює кількість необхідної суспільної праці. Але саме в цьому полягає хиба обчислення необхідної праці. Воно лишає поза увагою використання матеріальних засобів виробництва. Припустімо, що для виробництва товарів P та Q необхідно 10 годин суспільної праці. Також, для виробництва кожної одиниці P та Q окрім праці необхідний матеріал a, одиниця якого виготовляється за годину суспільної праці; на виготовлення товару P витрачається дві одиниці матеріалу a та 8 годин праці, для виготовлення Q необхідна одна одиниця a та 9 годин праці. З точки зору обчислення праці, P та Q однакові, а з погляду вартості P цінніший за Q. Перша оцінка невірна, натомість, друга — відповідає меті обчислень. Цей надлишок, на який обчислення вартості ставить P вище за Q, це матеріальний субстрат, “який існує від природи, без жодного втручання людини”[11]. Тим не менш, його наявність в кількостях, які впливають на господарювання, мають в тій чи іншій формі знайти відображення у вартості. Другим недоліком обліку праці є неможливість врахувати різну якість роботи. Для Маркса всяка робота людини є економічно однаковою, оскільки вона завжди є “виробничою затратою людського мозку, м'язів, нервів, рук і так далі.”[12]
Бем-Баверк не помиляється, коли називає ці доводи “теоретичними вивертами приголомшливої наївності”[14]. Аби оцінити твердження Маркса, слід уявити, чи можливо привести до єдиної психологічної одиниці вимирів будь-яку роботу людини, як фізичну, так і, так звану, розумову. Зрозуміло, що серед людей є відмінність у фаховій підготовці та майстерності, що призводить до різниці в якості продуктів праці та продуктивності. Вирішальним, для придатності обчислення праці для економічних обчислень, це можливість приводити працю різного роду до спільної одиниці без суб'єктивної оцінки результатів цієї праці. Доведення, яке намагається зробити Маркс, невдале. Досвід безперечно доводить, що товари міняють незалежно від складності праці, необхідної для їх виготовлення. Але це могло бути доказом того, що певні обсяги простої праці відповідають певним обсягом складної праці, якби праця була джерелом вартості. Цей не тільки не доведено, а й становить те, що Маркс намагається довести своїми аргументами. Те, що в ринковій економіці в оплаті складної та простої праці може виникнути відношення заміщення — на що Маркс не звертає уваги — не є доказом однорідності праці. Явище зрівняння є наслідком ринкової економіки, а не її запереченням. Обчислення роботи призвело б до встановлення довільного відношення заміщення між простою та складною працею, що зробило б його непридатним для економічного керування. Тривалий час вважалось, що трудова теорія вартості потрібна соціалістам, аби обґрунтувати усуспільнення власності на засоби виробництва з етичних міркувань. Зараз нам відомо, що це помилка. Хоча більшість прибічників соціалізму також допускають цю помилку, і якщо сам Маркс, незважаючи на те, наскільки іншу точку він мав, не був повністю вільний від цього непорозуміння, очевидно, що політичний заклик до впровадження соціалістичного виробництва і не потребує, і не може дати підтримку трудовій теорії вартості, і, з іншого боку, прибічники відмінних теорії вартості можуть бути прибічниками соціалізму. Однак, трудова теорія вартості потрібна прибічникам соціалістичного виробництва у відмінному, від звичайного, сенсі. Соціалістичне виробництво, взагалі, може бути раціональним лише тоді, коли воно запропонує об'єктивно визнану одиницю вартості, яка б дозволила здійснювати економічні обчислення в економіці без грошей та обміну. Такою одиницею може бути лише праця. [9] Engels, Herrn Eugen Dührings Umwälzung der Wissenschaft (Переворот в науке, произведённый господином Евгением Дюрингом, с. 322). 7. Aufl. Stuttgart 1916, S. 335 f. [11] Ebendort S. 9. [12] Там само, с. 54 [13] Там само, с. 54 [14] Vgl. Böhm-Bawerk , Kapital und Kapitalzins. 3. Aufl. 1. Abt. Innsbruck 1914, S. 531. Відповідальність та ініціатива в колективному господарстві Проблема відповідальності та ініціативи в громадському підприємстві щільно пов'язана з економічними обчисленнями. Загально визнано, що “зникнення вільної ініціативи та особистої відповідальності, від яких залежить успіх приватного підприємства” є найбільшою загрозою для колективного господарства[15]. Більшість соціалістів просто пропускають цю проблему. Інші, вважають, що її можна вирішити подібно директорам акціонерних товариств. Вони також не є власниками засобів виробництва, але підприємства під їх головуванням розквітли. Від того, що замість акціонерів власником підприємства стане суспільство, нічого не зміниться. Директора працюватимуть на суспільство не гірше, ніж на акціонерів. Слід розрізняти два типи акціонерних товариств та їм подібних підприємств. Деякі, зазвичай менші товариства, акціонерами яких є невелика кількість людей, можливо, колишніх конкурентів, які вирішили оформити спільне підприємство у вигляді товариства. Керівництво підприємством знаходиться в руках самих акціонерів, або, принаймні, частині з них, які керують підприємством в своїх особистих цілях, або в інтересах близьких їм співвласників: дружин, дітей тощо. Вони обіймають посади в наглядовій або представницькій раді та на інші, та мають великий вплив на керування підприємством. Нічого не зміниться від того, що частина акцій належатиме фінансовому фонду або банку. По суті, відмінність акціонерного товариства від відкритого акціонерного товариства полягатиме лише в юридичному статусі. У великих акціонерних товариствах інша ситуація. Тут в управлінні підприємством бере участь лише частина акціонерів — мажоритарні акціонери. Зазвичай, вони так само зацікавлені в успіху підприємства, як і кожен власник. Однак, може так статись, що їхні інтереси не збігатимуться з інтересами міноритарних акціонерів, які виключені з керівництва товариством. Це може приводити до сильних конфліктів, коли діяльність підприємства відбувається в інтересах керівництва, за рахунок акціонерів. Зрозуміло, що справжній керівник підприємства переслідуватиме особисті інтереси, збігатимуться вони з інтересами акціонерів чи ні. Міцний господарник, якого не цікавлять швидкі гроші, намагатиметься забезпечити тривалий добробут, працюватиме на користь акціонерів та уникатиме маніпуляцій проти них. В першу чергу, це стосується банків та фінансових груп, які мають дбайливо ставитись до кредиту і не шкодити суспільству. Тобто, успіх акціонерних товариств залежить не лише від моральних мотивів. Все зміниться одразу після націоналізації підприємства. Разом із зникненням матеріального зацікавлення, зникає і відповідна мотивація. Якщо державні та муніципальні підприємства взагалі виживуть, то лише завдяки запозиченню досвіду приватних підприємств, або тиску до реформ з боку підприємців, у яких вони купають матеріали та інструменти. Десятиліття досвіду роботи державних і муніципальних підприємств, зазвичай, дозволяють робити висновок про відсутність в них внутрішніх стимулів до реформ, до поліпшення виробництва у відповідь на зміну попиту, і що вони є слабкою ланкою в організмі народного господарства. Всі спроби вдихнути в них життя виявились невдалими. Вважалось, що може допомогти реформа оплати праці. Керівників цих підприємств намагались, подібно керівникам акціонерних товариств, матеріально зацікавити в їхньому успіху. Але це була велика помилка. Керівники великих акціонерних товариств пов'язані з його інтересами в зовсім інший спосіб, аніж керівники колективних підприємств. Вони або вже володіють частиною акцій, або сподіваються їх придбати. Також, через гру на біржі, вони зацікавлені у зміцненні підприємства. Вони мають надію передати в спадок свою посаду, або, щонайменше, передати частину свого впливу близьким. Успіх спільного підприємства залежить не від самозадоволеного керівника, подібного до державного службовця в своїх поглядах та діях, а від особистої зацікавленості керівника, продавця, працівника, які самі є власниками акцій, яку всі плани з націоналізації та муніципалізації намагаються виключити. Звертатись до таких заходів для забезпечення процвітання соціалістичної економіки, взагалі кажучи, абсолютно нелогічно. Весь соціалізм — і Карла Маркса, і його ортодоксальних послідовників — виходить з того, що в соціалістичному суспільстві не може бути протиріччя між інтересами особи і колективу. Кожен буде особисто зацікавлений в якнайкращій роботі, оскільки це його внесок в загальний добробут. Очевидне заперечення, що люди мало звертають уваги на власну наполегливість і старанність, і більше уваги звертають на те, аби наполегливо і старанно працювала решта людей, взагалі відкидається, або не сприймається як належить. Вони вірять, що для побудови соціалістичного суспільства достатньо категоричного імперативу. Простота, з якою вони сподіваються це зробити, найліпше показав Каутський: “Якщо соціалізм є суспільною необхідністю, то у випадку його конфлікту з природою людини поступитись має вона, а не соціалізм”[16]. Це чиста утопія. Але припустімо, що ці утопічні очікування соціалістів все ж таки справдяться, що в соціалістичному суспільстві кожен працюватиме з не меншим завзяттям, аніж зараз, під тиском вільної конкуренції. Тоді лишається проблема визначення успішності економічної діяльності за умов відсутності економічних обчислень. Без ясності в питаннях економічності, економічна діяльність неможлива. Улюблене гасло стверджує, що колективним господарствам слід бути менше бюрократичними, і більше комерційними, тоді вони працюватимуть так само добре, як і приватні. На керівні посади слід призначити підприємців, тоді одразу зростуть доходи. На жаль, “підприємливість” не є якимось зовнішнім явищем, і не може бути просто перенесена за бажанням. Підприємливість не є властивістю людини, яка дається їй від народження або якій можна навчити в економічній школі, набути під час роботи на підприємстві або перебування власне підприємцем. Підприємливість в мисленні та заповзяття в роботі відповідає його положенню в економічному процесі, і втрачається разом з ним. Коли призначити успішного підприємця на посаду директора колективного підприємства, можливо, протягом деякого часу він впроваджуватиме свій досвід набутий на попередній роботі. Однак, працюючи в колективному колективному підприємстві, він перестає бути підприємцем, і перетворюється на бюрократа, як і решта державних працівників. Ані знання бухгалтерського обліку, ані організації підприємства, ані правил ділового листування, ані навчання в економічному інституті не роблять підприємця. Підприємця робить характерне розташування в процесі виробництва, яке дозволяє об'єднати його особисті інтереси з інтересами підприємства. Тому пропозиція Отто Бауера, висловлена в його останній праці, що керівництво Національного Банку, на який він хоче покласти управління економікою, має обиратись колегією, до складу якої мають входити викладачі провідних економічних інститутів, не є розв'язанням проблеми[17]. Призначені в такий спосіб директори, можуть бути найрозумнішими, як філософи Платона, але вони ніколи не будуть підприємцями на посаді керівників соціалістичного суспільства, навіть якщо і були ними до нього. Зазвичай скаржаться на те, що керівництво громадських підприємств безініціативне. Вважається, що цей недолік можна подолати змінами в організації. Але це дуже груба помилка. В колективному господарстві керівництво не буде в руках однієї людини, оскільки завжди існуватиме підозра, що допущені нею помилки завдадуть великої шкоди суспільству. Але якщо важливі рішення ухвалюються на основі голосування або узгодження в комітеті, тоді особиста ініціатива буде обмежена. Комітети не часто погоджуються на сміливі інновації. Причина відсутності вільної ініціативи в колективному підприємстві лежить не в недоліках організації, а в самій природі колективної власності. Не можна передавати службовцю, яку б високу посаду він не обіймав, право вільно розпоряджатись майном; і ще менш можливо, чим більша матеріальна зацікавленість в гарних результатах його роботи. Оскільки, майже завжди, незаможного керівника можна притягнути лише до моральної відповідальності. Так, матеріальну відповідальність співставляють з моральною. Проте, власник сам, в першу чергу, несе відповідальність за втрати через помилкові рішення. В цьому і полягає відмінність ліберальної від соціалістичної організації виробництва. [15] Vorläufiger Bericht der Sozialisierungskommission über die Frage der Sozialisierung des Kohlenbergbaues. Abgeschlossen am 15. Februar 1919. Berlin 1919, S. 13. [16] Kautsky, Vorrede zu Atlanticus (Ballod), Produktion und Konsum im Sozialstaat. Stuttgart 1898, S. XIV. [17] Bauer, Der Weg zum Sozialismus. Wien 1919, S. 25. Новітня соціалістична доктрина та проблема економічних обчислень Відтоді, як після останніх подій в Росії, Угорщині, Німеччині та Австрії до влади прийшли соціалістичні партії і, тим самим, наблизили до втілення в життя соціалістичні програми усуспільнення, письменники-марксисти стали приділяти більше уваги проблемам розбудови соціалістичного суспільства. Але навіть зараз вони намагаються уникнути відповіді на основне питання, лишаючи його на розгляд нікчемним “утопістам”. Вони самі обмежують свою увагу виключно найближчими завданнями; вони описують шлях до соціалізму, але не сам соціалізм. Єдине можна сказати про їхні твори з впевненістю: важливість проблеми економічних обчислень за умов соціалістичної держави досі ними не усвідомлена. Останнім та вирішальним кроком на шляху до соціалістичного усуспільнення засобів виробництва, Отто Бауер вважає націоналізацію банків. Коли всі банки будуть усуспільнені та об'єднані в єдиний центральний банк, тоді його рада правління стане “найвищою економічною установою, найвищим керуючим органом всієї економіки. Завдяки націоналізації банків суспільство отримує владу, необхідну для того, аби спрямовувати свою роботу згідно плану, згідно плану розподіляти виробництво серед окремих галузей економіки, згідно плану задовольняти потреби народу”[18]. Яка монетарна система виникне в соціалістичній державі після націоналізації банків, Бауер не розповідає. Подібно іншим марксистам, він намагається показати, як просто та очевидно буде створене соціалістичне суспільство на основі відносин розвиненого капіталізму. “Достатньо лише передати владу, яку мають акціонери банку через обрану ними раду правління, представникам народу”[19], аби соціалізувати банки і, таким чином, закласти останній камінь в фундамент соціалістичного суспільства. Бауер залишає поза увагою те, що усуспільнення та злиття банків в єдиний центральний банк повністю змінить їхню суть. Після злиття всіх банків в один, їхня суть повністю зміниться; у них зникає будь-яке обмеження на випуск обігових засобів. Таким чином, грошова система, як ми її зараз знаємо, буде ліквідована[20]. Якщо, на додачу, в соціалістичному суспільстві цей єдиний центральний банк також буде усуспільнений, тоді буде ліквідовано ринок та вільний обмін. Тоді банк вже не буде банком, він не зможе виконувати свої функції, оскільки в соціалістичному суспільстві взагалі немає місця для банків. Можливо, буде збережено назву банк, а найвище економічне керівництво соціалістичної держави називатимуть керівництвом банку та його засідання відбуватимуться в будівлі, яка колись належала банку. Однак, ця установа не буде банком, і не буде виконувати жодну функцію, яку виконують банки в економіці з приватною власністю на засоби виробництва та загальновизнаним засобом обміну, грошима. Вона не видаватиме кредитів, оскільки при соціалізмі не може існувати кредитів. Бауер сам не розповідає чим є банк, але розділ про усуспільнення банків він починає словами: “Весь доступний капітал зливається в банках в єдиний фонд”[21]. Хіба не мусив він, як марксист, спитати себе, що робитимуть банки, коли буде скасовано капіталізм? Подібні неточності допускають інші письменники, які переймаються створенням соціалістичного ладу. Вони не розуміють, що за відсутності ринкового обміну та ціноутворення зникає фундамент економічних обчислень, і на їхнє місце має бути запропонована альтернатива, оскільки в протилежному випадку настане повний безлад. Вважається, що соціалістичні установи без додаткових зусиль з'являться на основі ринкової економіки. Але, це в жодному випадку не станеться. Ще більшим гротеском є розмови про банки, керування банками і так далі в соціалістичній державі. Наслідки правління Совєтів в Росії та Угорщині ні про що не свідчать. Те, що ми там бачимо, ніщо інше, як картина руйнування існуючого порядку суспільного виробництва на заміну якому постала система натуральних сільських господарств. Всі залежні від суспільного поділу праці галузі виробництва занепадають. Те, що відбувається під владою Леніна і Троцького, ніщо інше як плюндрування та руїна. Нас не цікавить тут питання, чи обов'язково призводить соціалізм до таких наслідків, як вважають ліберали, чи поточний стан справ є наслідком боротьби Республіки Рад проти зовнішньої загрози, як вважають соціалісти. Слід лише наголосити на тому, що соціалістичне господарство не відчуло на собі важливості проблеми економічних обчислень, та не мало причини її торкатись. Оскільки там, де в Республіці Рад всупереч всім заборонам все ще здійснюється виробництво для ринку, рахують гроші, бо все ще зберігалась приватна власність на засоби виробництва і товар продають за гроші. Влада також не може заперечити їхню необхідність, що вона підтверджує збільшуючи кількість грошей в обігу, протягом, принаймні, перехідного періоду. Те, що суть розглянутої тут проблеми в Республіці Рад все ще не актуальна, найкраще ілюструють вислови Леніна в його праці про “Чергові завдання радянської влади”. В своєму виступі диктатор знову повертається до того, що черговим і найважливішим завданням російського комунізму є “організація обліку та контролю в тих господарствах, де вже експропрійовані капіталісти, та у всіх інших підприємствах”[22]. Навіть так, Ленін далекий від того, аби зрозуміти, що тут йдеться про взагалі нову проблему, яку неможливо розв'язати концептуальними засобами “буржуазної” культури. Як політик-реаліст, він не думає про проблеми наступного дня. Він бачить навколо себе грошовий обіг, і не думає, що з наступом соціалізму гроші втратять свою роль загальновизнаного засобу обміну в міру того, як буде ліквідовано приватну власність та обмін. Сенс виступу Леніна в тому, аби повернути на радянські підприємства “буржуазний” облік, який рахує гроші. Тому він і бажає помилувати “буржуазних фахівців”[23]. Взагалі, Ленін подібно селянину міркує, що в соціалістичному господарстві робота банків у нинішньому сенсі не є неможливою. Він хоче “продовжити далі націоналізацію банків” та “неухильно йти до перетворення банків на вузлові пункти суспільного рахівництва при соціалізмі”[24]. Взагалі, уявлення Леніна про економічний лад при соціалізмі, до якого він прагне привести свій народ, лишаються незрозумілими. “Соціалістична держава”, вважає він, “може виникнути лише як мережа виробничо-споживчих комун, які сумлінно ведуть облік виробництва та споживання, заощадливо ставляться до роботи, неперервно збільшують продуктивність праці і, завдяки цьому, отримують можливість скорочувати робочий день до семи, шести, та ще менше годин”[25]. “Кожна фабрика, кожне село є виробничо-споживчою комуною, яка має право та зобов'язана на власний розсуд застосовувати загальні радянські закони (‘на власний розсуд’ не в сенсі їх порушення, а в сенсі різноманітності форм втілення їх в життя), на власний розсуд розв'язувати проблему обліку виробництва та розподілу продуктів” [26]. “Взірцеві комуни мають служити і будуть служити вихователями, вчителями, витягателями відсталих комун.” Повідомлення про здобутки взірцевих комун мають широко поширюватись, аби служити гарним взірцем. Комуни, які демонструватимуть гарні “ділові підсумки” слід одразу ж винагороджувати “скороченням на відомий термін робочого дня, підвищенням заробітку, наданням більшої кількості культурних або естетичних благ та цінностей”[27]. Таким чином, стає ясно, що ідеалом Леніна є суспільство, де засоби виробництва є власністю всього суспільства, а не окремих районів, громад, або взагалі працівників підприємств. Його ідеал соціалістичний, не синдикалістичний. Не обов'язково на цьому наголошувати для марксиста, такого як Ленін. Це не незвично для Леніна-теоретика, але для Леніна-функціонера, лідера синдикалістичної та дрібнобуржуазної російської революції. Однак, зараз ми можемо взяти до уваги Леніна-письменника та роздивитись його ідеали, не звертаючи уваги на сурові реалії життя. Кожне велике аграрне або промислове підприємство є, відповідно, членом великої робітничої спільноти. Робітники на підприємствах мають право самоуправління; вони мають широкий вплив на рішення про виробництво та розподіл отриманих споживчих товарів. Однак, засоби виробництва є суспільною власністю, і тому продукт праці також належить суспільству, аби воно могло взяти участь в його розподілі. Як же тепер, можна спитати, в такому соціалістичному суспільстві буде влаштовано економічні обчислення? Ленін має одну невелику відповідь, в якій він звертається до статистики.
З цих скупих слів важко зрозуміти, що розумів Ленін під статистикою, чи думав він про грошовий обіг, чи про бартер. В будь-якому випадку, слід пам'ятати про неможливість визначення ціни на засоби виробництва та відповідні труднощі, до яких призводить бартер[29]. Статистика була б придатною до економічних обчислень лише тоді, коли б вона пішла далі бартеру, обмеженість якого була доведена вище. Природно, це неможливо там, де не сформовані відношення обміну при торгівлі. [18] Bauer a. a. O. S. 26 f. [19] Ebendort S. 25. [20] Mises a. a. O. S. 474 ff. [21] Bauera. a. O. S. 24. [22] В. И. Ленин, Очередные задачи Советской власти, 1918 [23] Ebendort S. 15. [24] там само, та 26. Vgl. auch Bucharin, Das Programm der Kommunisten (Bolschewiki). Zürich 1918, S. 27 ff. [25] Lenin a. a. O. S. 24 f. [26] Там само (организация соревнования) [27] Там само. [28] Там само S. 33. [29] Також Neurath (vgl. a. a. O. S. 212 f.) вважає статистику дуже важливою для створення соціалістичних економічних планів. Як було показано вище, прибічники соціалістичного ладу приписують соціалістичній економіці більшу раціональність, в порівнянні з економікою з приватною власністю. В межах цієї роботи нема потреби заглиблюватись в розгляд цього питання далі твердження про неможливість раціональності в ліберальній економіці через наявність певних сил, які їй заважають. Нас цікавить лише економічно-технічне обґрунтування цього твердження. Прибічники цих поглядів пропонують неясне визначення технічної ефективності, яке вони протиставляють економічній ефективності, про яку вони також не мають чіткого уявлення. Зазвичай, забувають, що “технічна раціональність виробництва ідентична зменшенню окремих витрат під час виробництва”[30]. Забувають, що можливостей технічного обчислення недостатньо, аби виявити “ступінь універсальності та адекватності” процесу, натомість воно лише дозволяє впорядковувати процеси за їхнім значенням, і ніколи не дозволяє зробити висновків, яких вимагає економічна система в цілому. Лише завдяки тому, що технічні міркування грунтуються на рентабельності, можна подолати труднощі, які виникають через складність системи нинішнього виробництва, з одного боку, попиту і ефективності підприємств та організацій, з іншого боку, і можна також отримати загальну картину, чого вимагає раціональна діяльність[31]. В цих теоріях домінує хибне уявлення про примат об'єктивної споживчої вартості. Насправді, з точки зору економічного управління, об'єктивна споживча вартість отримує значення лише від впливу суб'єктивної споживчої вартості при побудові відношень обміну економічними товарами. До цього додається друга хибна ідея: протиставлення особистої оцінки споживчої вартості спостерігачем та учасниками обміну. Якщо хтось вважає “нераціональним” витрачати стільки на цигарки, випивку та подібні задоволення, то з власної точки зору така оцінка безперечно вірна. Втім, тут упускається з виду те, що економіка є лише засобом, і без упередження стосовно раціональності, впорядкування цілей є справою бажань, а не знань. Визнання неможливості раціональної економіки при соціалізмі може бути як аргументом проти, так і на користь соціалізму. Ті, хто прагне соціалізму з етичних міркувань та бажання забезпечити людей товарами першого порядку при суспільній власності на засоби виробництва, або ті, прагнення соціалізму яких виходить з аскетичних ідеалів не відмовляться від своїх прагнень через сказане в цій роботі. Ще менший вплив вона матиме на тих культурних соціалістів, які подібно Фрідріху Муклю очікують від соціалізму “порятунку від найгіршого з усіх варварств: капіталістичної раціональності”[32]. Отже, той, хто очікує від соціалізму раціональної економіки, має переглянути свої погляди. [30] Gottl a. a. O. S. 220. [31] Там само S. 225. [32] Muckle, Das Kulturideal des Sozialismus. München und Leipzig 1919, S. 213. — Muckle fordert andererseits wieder »höchste Rationalisierung des Wirtschaftslebens, auf daß die Arbeitszeit verkürzt wird und der Mensch sich wieder auf ein Eiland zurückziehen kann, um den Melodien seines Wesens zu lauschen«, a. a. O. S. 208. Публікується з дозволу Інституту Мізеса |