1

Кожного разу коли хто-небудь каже: «Мені належить будинок», він зазвичай має на увазі: «Я маю право визначати як цей конкретний ресурс – описаний в об’єктивних, фізичних термінах - повинен використовуватися; я вільний використовувати його в будь-яких цілях за умови, що цими діями я не погіршую матеріальну цілісність ресурсів, що належать іншим; аналогічно я маю право очікувати, що фізична цілісність мого ресурсу, мого будинку, залишатиметься непошкодженою діями інших людей, які вони здійснюють з матеріальними ресурсами в їхньому розпорядженні. Права власності таким чином зазвичай вважаються такими, що поширюються на визначені фізичні об’єкти. Ці об’єкти є економічними благами і тому мають вартість, інакше ніхто б не претендував на них. І все ж права власності поширюються не на цінність, властиву певному ресурсу, а швидше винятково на фізичну цілісність цього блага. Мені не належить вартість мого будинку. Мені належить матеріально визначений будинок; і я маю право очікувати, що інші люди фізично не пошкодять його.

2

Якою б очевидною ця теорія власності не була^[1], сьогоднішня політична економія і філософія значною мірою рясніє плутаниною в питанні, чи права власності стосуються вартості матеріальних речей, чи натомість самих фізичних речей, що мають вартість^[2]. Тому необхідно роз’яснити, чому поширене уявлення про права власності, як такі, що поширюються винятково на матеріальні речі, є дійсно правильним і чому поняття прав власності на вартості є хибним.

По-перше, ці теорії несумісні одна з одною. Легко побачити, що кожна дія певної особи може змінювати вартість (чи ціну) майна іншої особи. Якщо ‘А’ входить на ринок праці чи шлюбу, це може зменшити вартість ‘Б’ на цих ринках. І якщо ‘А’ змінює свої відносні оцінки пива і хліба, чи якщо ‘А’ сам вирішує стати броварем чи пекарем, це може змінити вартості майна інших пивоварів та пекарів. З позиції, що погіршення вартості є порушенням прав, слідує, що дії ‘А’ можуть являти собою злочини, що підлягають покаранню. І якщо ‘А’ винен, то ‘Б’ і броварі чи пекарі в свою чергу мають право захищати себе від дій ‘А’. Їхнє право захищати себе може полягати тільки в тому, що їм (чи їхнім представникам) дозволено фізично атакувати чи обмежувати ‘А’ і його майно: ‘Б’ має мати право фізично перешкоджати входженню ‘А’ на ринок шлюбу чи праці; пивоварам чи пекарям повинно бути дозволено фізично утримувати ‘А’ від витрачання його власних грошей так? як він хоче, наприклад, від використання його власного майна для функціонування пивоварні чи пекарні. Виходячи з цієї теорії, фізичне пошкодження чи обмеження використання власності іншої особи не може бути ідентифіковане як порушення прав. Швидше, фізичні атаки і фізичні обмеження використання приватної власності тоді мають класифікуватися як правомірні заходи захисту. З іншої сторони, допу̀стимо, що фізичні атаки і фізичні обмеження власності являють собою порушення прав. Тоді ‘Б’ і пивоварам чи пекарям не дозволено захищати себе від дій ‘А’. Дії ‘А’ – його вхід на ринок праці чи шлюбу, зміна оцінок пива чи хліба і відкриття броварні чи пекарні – не впливають ані на тілесну цілісність ‘Б’, ані на матеріальну цілісність власності інших пивоварів чи пекарів. Якщо ж вони все-таки фізично опиратимуться діям ‘А’, то право на захист має ‘А’. Але в цьому випадку не можна вважати порушенням прав те, що дії особи знижують вартість майна іншої людини. Іншої, третьої альтернативи немає.

Однак ці дві теорії не лише несумісні. Альтернативна позиція – що особі може належати вартість (чи ціна) рідкісних матеріальних благ – також і «праксеологічно» неможлива^[3], тобто це теорія, яку навіть при бажанні не можна втілити в життя; так само, як її неможливо аргументовано захистити. Оскільки в той час, як кожен індивід може, в принципі, контролювати, чи його дії спричиняють зміну фізичних атрибутів власності інших осіб, управління тим, як його дії змінюють вартість майна інших людей залежить від інших людей і їхніх оцінок. Тому було б неможливо коли-небудь знати заздалегідь чи були заплановані дії дозволені чи ні. Треба було б опитати все населення, щоб упевнитися, що заплановані дії не знизять вартості чиєї-небудь власності; крім того необхідно було б досягти загальної згоди щодо того, кому що дозволено робити і з якими речами. Людство давно б вимерло перш, ніж це було б коли-небудь досягнуто. Відповідно теорія розвалюється, як недієва.

Більше того, твердження, що людині може належати вартість матеріальної речі містить внутрішнє протиріччя. Лише для того, щоб висунути цю теорію необхідно наперед допустити, що її ініціатору дозволено діяти. Він повинен зробити це до (і одночасно) здійснення свого судження чи пошуку згоди на його пропозицію щодо того, як захищати вартості власності від дій, що втручаються у вартість. Він не може чекати чи відкладати діяльність поки згода не буде досягнута; швидше, йому має бути негайно дозволено задіювати принаймні своє фізичне тіло (і займаний ним простір). В іншому випадку він навіть не зможе зробити своєї пропозиції. Проте якщо комусь дозволено оголосити твердження – і ніхто не може заперечити це без того, щоб потрапити в суперечність – тоді це можливо тільки тому, що існують об’єктивні (фізичні) межі власності. Кожен індивід може розпізнати ці межі як такі самостійно без необхідності погоджувати їх з будь-чиїми ще суб’єктивними системами оцінок і цінностей. Навіть до початку інтелектуального зусилля висунення теорій вартості має бути діюча (наприклад така, що говорить) людина, визначена в термінах фізичних чи людських ресурсів. Оцінки вартості благ, договори чи контракти – всі речі, які сучасні політичні філософи і економісти розглядають як фундаментальні для їх різноманітних теорій справедливості чи вартості – вже наперед припускають існування фізично незалежних одиниць прийняття рішення. Також наперед визначеним є зображення цих одиниць в термінах майнового відношення індивіда до визначених матеріальних ресурсів – інакше не було б нікого, щоб оцінити і домовитись щодо чого-небудь, і нічого щодо чого домовлятись чи щодо чого заключати контракти. Кожен хто пропонує будь-що, відмінне від теорії власності-в-матеріально-визначених-ресурсах, буде суперечити суті цієї пропозиції тільки висуваючи її. Він не міг би навіть відкрити свого рота, якби його теорія була правильною; і факт, що він відкриває його, спростовує його твердження^[4].

3

Ідея власності-у-вартості праксеологічно неможлива (недієва), якщо сформульована як теорія справедливості, тобто як система правил, що стосується універсально всіх і кожного однаково. Натомість, вона стає дієвою, якщо – і тільки якщо – вона використовується як теорія експлуатації. Вона принаймні логічно можлива як система правил, що надає привілеї одній особі чи групі осіб за рахунок іншої, непривілейованої особи чи групи. Ніхто б не міг діяти, якби всім належала та власність, яку кожен вважає своєю.

Однак діяльність можлива, якщо ‘Б’ належить вартість ресурсів у своєму розпорядженні і він наділений правом визначати, що інші ‘А’ можуть чи не можуть робити зі своїми ресурсами так, щоб не зменшувати вартості його, ‘Б’, ресурсів. Це вимушено включало б компенсаційну передачу від ‘А’ до ‘Б’ ресурсів, належних ‘А’. З іншої сторони, ‘А’, таким чином, не наділений правом власності ані на вартість, ані на матеріальну цілісність свого майна і не може нічого вимагати від ‘Б’, крім випадку, коли ‘Б’ дозволятиме йому що-небудь робити, поки це вигідно ‘Б’.

Хоча ця система правил праксеологічно можлива, вона не може навіть претендувати на потенційну людську етику, тому що не відповідає критерію універсальності. З прийняттям цієї системи, виникають два окремі людські класи – надлюди чи експлуататори, такі як ‘Б’, і недолюди чи експлуатовані, такі як ‘А’ – до яких застосовуються різні «закони». Це недопустимо навіть в принципі і тому не може кваліфікуватись як право. Для того, щоб вважатись правовим, правило має застосовуватись універсально, до кожного однаково. Тому ідея власності-у-вартості не лише праксеологічно неможлива – якщо універсалізована, але також негуманна – якщо не універсалізована.

4

З цього висновку слідують далекосяжні наслідки: (1) дискримінаційні позови, (2) позови про наклеп і дифамацію, (3) політики рівності оплати праці, позитивної дискримінації (affirmative action) і (4) сумнозвісні позови «колишніх коханих, що прагнуть компенсацію за розрив стосунків» мають тоді розглядатись як ганебні, часом кумедні перекручення права і справедливості. Аналогічно, інститути, такі як (6) закони про ліцензування, (7) регулятивне містобудування, (8) антимонопольні закони, (9) закони про інсайдерську торгівлю теж являють собою юридичні наслідки теорії власності-у-вартості. В кінцевому рахунку, всі вони включають обмеження контролю ‘А’ над визначеними ресурсами і відповідно розширення контролю ‘Б’ над ними, навіть якщо ‘А’, розпоряджаючись на власний розсуд своїми засобами, не завдав і не був в процесі завдання фізичної шкоди будь-якій власності ‘Б’. Претензії ‘Б’ до ‘А’ засновані не на матеріальних втратах, спричинених ‘А’, а спираються виключно на припущенні ‘Б’, що дії ‘А’, якщо їх не обмежити, спричиняють йому втрату вартості. В цій теорії ‘Б’ належить вартість його власності і звідси він має право забезпечити свою вартісну цілісність, накладаючи фізичні обмеження на дії ‘А’. Одна сторона прагне матеріальної компенсації від іншої за злочини нематеріальних пошкоджень вартості, зазнаних від того, що її очікування щодо дій іншої сторони не були виправданими. Зруйновані надії, яких життя пропонує нескінченну кількість, використовуються одним індивідом як обґрунтування спроби власного матеріального збагачення за рахунок іншого.

Розглянемо тепер детальніше експлуатативний характер кожної з цих юридичних практик.

4.1. Дискримінація

Строго кажучи, дискримінація – це відмова мати справу, торгувати, жити поряд, купувати, продавати, приймати участь в будь-якій комерційній чи некомерційній діяльності з іншою особою. Дискримінуючи ‘Б’, ‘А’ без сумніву погіршує економічне благополуччя ‘Б’, порівняно з тим, яким би воно було, якби ‘А’ не дискримінував^[5]. Вартість майна ‘Б’, як і його «людського капіталу»^[6] падає нижче досяжного за інших умов рівня. Тим не менше, оскільки‘Б’ може володіти тільки власною персоною і своїм матеріальним майном, він не може мати жодних претензій до ‘А’ за те, що той його уникає.

Різниця між фізичним втручанням і відмовою співпрацювати, чи дискримінацією, очевидна^[7]. Дії ‘А’ – бойкот і не являють собою фізичного втручання. Але багато коментаторів не помічають цієї суттєвої відмінності. Занадто часто сприймається, наприклад, що зґвалтування і дискримінація жінок є діями одного характеру. Чи що лінчування негрів і їх ігнорування відрізняються тільки ступенем. Але достатньо замислитись на мить, щоб зрозуміти, що ці дії відрізняються, як ніч і день.

Фізичний напад ‘Б’ на ‘А’ (або відплата за попередню дискримінаційну діяльність ‘А’) завжди включає втрати в параметрах вартості. Але він також відбирає у ‘А’ тимчасово чи постійно засоби для відновлення цих втрат. На відміну від цього, дискримінація, хоча вона може бути так само неприємною, залишаючи матеріальну власність ‘Б’ непошкодженою, строго обмежує вартісні втрати ‘Б’. Наприклад, якщо ніхто не найматиме невродливих жінок як секретарок, їхні вимоги до зарплати будуть знижуватися. Але на нижчих компенсаційних рівнях ці жінки (їхня фізична цілісність і відповідно їхні навики роботи не постраждали) стануть привабливішими на ринку праці. Це буде протидіяти негативному ефекту початкової дискримінації. Проте, будучи найнятими, вони матимуть можливість продемонструвати свою «істинну» продуктивність (можливо, навіть вищу, ніж у їхніх вродливіших конкуренток) і зможуть таким чином компенсувати принаймні частину їх попередніх втрат у зарплаті. Натомість, якщо б на них було спрямоване фізичне втручання (або, як акція відплати, – на їх вродливіших конкуренток), жодна з цих покращуючих реакцій не вступила б у дію^[8].

4.2. Наклеп і дифамація

Більшість коментаторів стверджують, що кожен має законне право власності на свою репутацію. Але це не так. По тій простій причині, що репутація індивіда складається з думок інших людей^[9]. Тобто репутація ‘А’ складається виключно із думок ‘Б’, ‘В’, ‘Г’, а репутація ‘Б’ – з думок ‘А’, ‘В’, ‘Г’ і т.д. Але оскільки нікому не належать думки інших людей, парадоксально, жоден не може володіти власною репутацією.

Оскільки не може бути універсального права на репутацію, і дискредитація, і наклеп самі по собі не є експлуатацією, право людини приймати участь в наклепницькій чи обмовницькій діяльності не обмежене. В той час, як кожен має необмежене право відносно своїх думок, право свободи слова не є абсолютним. Наприклад, ніхто не має права сказати іншій особі: «якщо ти не віддаш мені свого гаманця, я в тебе вистрелю». Такі чи подібні заяви будуть строго заборонені у суспільстві приватної власності. Це погроза агресивного насилля. Так само, ніхто, в т.ч. мої наклепники, не має права зайти без мого дозволу в мою вітальню і розказати чи заявити мені, що він думає про мене, опираючись на право на свободу слова. На моїй власності порушник права власності не має жодного права на свободу слова. Так звана свобода слова, насправді, – випадок права приватної власності. Я можу сказати, що хочу, на своїй власності, так само, як і будь-хто інший, в т.ч. наклепник, може на своїй власності.

4.3. Політика вирівнювання рівнів оплати праці

Більшість захисників законодавства про однакову плату за однакову роботу (Equal Pay For Equal Work (EPFEW)) і однакову плату за роботу однакової цінності (Equal Pay For Work Of Equal Value (EPFWOEV)) стверджують, що ці закони необхідні для того, щоб побороти дискримінацію працедавців між жінками і чоловіками. Навіть якщо б це було так, не було б нічого юридично неналежного в цій ситуації, оскільки жінкам належить лише їхня робоча сила, а не встановлювана іншими ціна на неї. Якщо б вони мали право власності на вартість, як ми переконались, для будь-кого було б взагалі неможливо діяти так, щоб умисно або неумисно не впливати на вартість зусиль жінок.

Але це неправда, що жінки заробляють менше, ніж чоловіки через дискримінацію працедавців. Насправді цей стан речей існує через асиметричні ефекти шлюбу: він підвищує зарплати чоловіків і знижує зарплати жінок. Через неоднакову відповідальність в середній сім’ї за догляд за дитиною, купівлю товарів, прибирання, прання, приготування їжі і безліч інших подібних занять, середня жінка заробляє тільки близько 40% зарплати свого чоловіка. Натомість, не існує жодного розриву між жінками і чоловіками, які ніколи не були в шлюбі; зарплати жінок, що ніколи не одружувалися, фактично однакові. Широко поширювана феміністами пропорція доходу у 60-75%, насправді, – суміш показників двох дуже різних груп людей^[10].

Всупереч поглядам феміністок, приватна власність і ринки – інституції, які значно краще втілюють і EPFEW і EPFWOEV. Допустимо, для прикладу, що чоловік і жінка мають однакову продуктивність $20 за годину і чоловіку платять саме таку зарплату^[11]. Припустимо, ілюструючи «розрив в оплаті», що жінки отримували тільки $12, 60% чоловічої зарплати. Це створило б такі ж привабливі можливості отримання прибутку, як і у випадку, коли б чоловікам платили менше їхнього рівня продуктивності. Кожен «чоловічо-шовіністичний» працедавець, що найняв чоловіка за $20 замість однаково продуктивної жінки за $12 поставив би себе в дуже невигідне конкурентне становище. Він був би одним з перших кандидатів на банкрутство.

Отже, EPFEW і EPFWOEV вирівнюють зарплати між однаково продуктивними жінками і чоловіками. Причина того, чому жінки заробляють тільки 60% від того, що заробляють чоловіки, полягає в тому, що в середньому (ймовірно, в значній мірі через асиметрії в шлюбі) вони лише на 60% продуктивні відносно чоловіків. Таким чином, EPFEW і EPFWOEV вже реалізовані на ринку. Немає жодного дискримінаційного розриву.

Але це не все, що вимагають захисники платіжної «рівності». З їхньої точки зору, яка ґрунтується на ідеї, що люди мають право власності не лише на себе і своє майно, але також і на вартість, чоловіки і жінки повинні отримувати ту саму зарплату, незважаючи на відмінності у продуктивності. Уявіть, що їхнє бажання здійснилось. Тобто згідно законодавства чоловік з продуктивністю $20 і жінка з продуктивністю $12 повинні обидвоє отримувати першу суму. Тепер стимули б обернулись навпаки. Замість фінансової зацікавленості у наймі жінок, фірма «невидимою рукою» спрямовувалась б до уникання жінок за будь-яку ціну. Як наслідок, відбудеться значне підвищення рівня безробіття серед жінок, результат, який отримується кожного разу, коли законодавча система штучними цінами витісняє фактори виробництва з ринку.

4.4. Компенсація втраченого кохання

Більшість людей бачить наскрізь судові позови, спрямовані на отримання компенсації за розрив стосунків. Вони правильно оцінюються як скандальні і ганебні. Сам принцип суперечливий; справжня любов повинна бути добровільною в той час, як власність передбачає право забрати її в іншої людини, незалежно від того, бажає вона віддавати її чи ні.

Отже, ці позови є ще одним випадком плутанини між матеріальною власністю і власністю у вартості. Колишня кохана, що прагне фінансової компенсації від її більше не закоханого шанувальника насправді стверджує, що вона має право контролювати його почуття. Якщо б це було так, його право власності на себе було б недійсним і порожнім, оскільки він навіть не міг би обирати об’єкт своїх бажань.

4.5. Ліцензійні закони

Ці закони – спроба обмежити дії інших так, щоб вартість власності певних осіб зросла або не змінилася. Багатство індивіда зростає, якщо вхід в галузь його потенційних конкурентів неможливий. Звичайно ж, ця мотивація захована за пафосними словами про «суспільні інтереси». Відповідно, власники ліцензій таксі звітують про зменшення кількості заторів, а члени Американської Медичної Асоціації (American Medical Association) пишаються покращеною якістю медичних послуг. Але це пуста риторика. Таксистські медальйони продаються за багато тисяч доларів, збільшуючи вартість встановленої державою монополії, але не зменшуючи потоку машин. І рівень зарплати лікарів має мало спільного зі здоров’ям населення, швидше навпаки^[12]. Візьмемо, наприклад, віденських лікарів – кращих у світі на той час, - які втекли в США від нацистських звірств в 1930-х. Не випадково, AMA зробила все в своїх силах, щоб не допустити їх до лікарської практики. Вони (AMA) домагались присяг лояльності, що не має нічого спільного з доглядом за пацієнтами. Вони вимагали знання англійської мови – так ніби не було ані німецькомовних хворих, ані перекладачів. Вони наполягали на термінах громадянства, так ніби насправді це було чимось іншим, як не вульгарною спробою запобігти небажаній конкуренції^[13].

Але якщо вартість таксі, медичного обладнання послуг лікарів повинні підтримуватись і підвищуватись, то ліцензійні закони ще не йдуть достатньо далеко. Строго кажучи, необхідні також і вимоги на стороні попиту. Так, тимчасово безробітні таксисти, з метою підтримки своїх доходів, мають мати право схопити людину на вулиці, запхнути її в таксі і везти її, в разі необхідності хоч назад до місця посадки. І якщо доходи лікарів падатимуть, їм треба дозволити поширювати хвороби на невинних людей – щоб згодом брати плату за лікування. Зрештою, відповідно до теорії власності у вартості, люди, що не хворіють, і/або відмовляються їздити в таксі, насправді, крадуть у лікарів і таксистів.

4.6. Зонування

Хто не піддавався спокусі – принаймні у думках – побажати підтримати, якщо не підняти, вартість своєї нерухомості? Один шлях для цього – через підприємницькі дії (в.т.ч. страхування). Людина купує житло у великому кондомініумі, де, наприклад, всім власникам заборонена будь-яка діяльність, яка напевне може знизити вартість майна (фарбування будинку в горошок, руйнування його і встановлення цементного заводу). Як варіант, з цією метою між сусідами може бути укладений відповідний обмежувальний договір.

Але це коштує грошей, часу і зусиль. Включаються трансакційні витрати. Часто значно легше покладатися на політичний процес. З прийняттям закону, що визначає одноакрову мінімально допустиму площу для проживання однієї сім'ї, орди «небажаних» можна буде тримати подалі. Тому що єдина можливість для бідних успішно конкурувати запропонувати вищу за багатих ціну полягає у одночасному проживанні більшої кількості людей. Вони можуть згуртуватися «проти» багатих шляхом більш густого заселення території. Але якщо це забороняється законами про зонування, такого вибору у них немає. Більше того, можна проголосити філософію заборони забудови, начебто з метою захисту навколишнього середовища; це блокує появу будь-яких нових будинків, що ще краще утримує вартість власності. Навіщо покладатися на «недосконалі» закони ринку, коли ці цілі можуть бути досягнути законодавчими актами?^[14]

Містобудівники (які завдячують своїм працевлаштуванням існуванню законів про зонування) доводять, що ця система дозволяє відокремити один від одного «несумісні» за призначенням землі. Але права приватної власності можуть досягнути цих цілей без використання сили і примусу.^[15] Автозаправні станції не розміщуються в тупиках, тому що там недостатньо руху для їх утримання. Так само, цементні заводи з ринкових міркувань не з’являються в центральних районах міст. Високі ціни на нерухомість відсилають їх на периферію. Коли бюрократи-містобудівники помиляються, вони роблять це в колосальних загальноміських масштабах. Вони марнують мільйони коштів громадян, проте не втрачають жодної власної копійки. Перевагою ринкового зонування, як це найкраще було продемонстровано провалом радянської економічної системи, є те, що приватні інвестори, які ризикують власними грошима, зазвичай більш обережні з ними. Недоліки центрального планування відносяться до міст так само, як і до країн.

4.7. Антимонопольне регулювання

Антимонопольне законодавство служить багатьом цілям. З точки зору юриста чи економіста, наприклад, воно служить як закон про повну зайнятість, забезпечуючи їх мільйонами високооплачуваних годин підготовки експертних висновків. З погляду економіста-неокласика воно забезпечує можливість продемонструвати спритність рук з кривими доходу, граничної і середньозваженої вартостей, «безповоротними втратами» (deadweight losses), «нераціональним розподілом ресурсів», щоб краще засліпити своїх студентів. Для політичної ідеології, теорія монополії, на якій ґрунтуються антитрастові закони, забезпечує «наукове підтвердження» існування так званих «провалів ринку»; це палиця, яка може використовуватись для побиття приватно-власницької (капіталістичної) системи.

Для наших цілей, антимонопольне законодавство – черговий приклад визначення власності в поняттях вартості, а не фізичних критеріях. Якщо компанія А продає кращий продукт за нижчою ціною, як це шкодить її конкурентам? Тільки в значенні вартості, але не матеріальному.

Як і у випадку з відьомством чи єрессю часів інквізиції, нема жодного виправдання від звинувачень в монополії. Сприяння добробуту споживачів – не виправдання; насправді це частина обвинувачення. Продаж за ціною нижчою, ніж у конкурентів – перший доказ нечесної конкуренції; продаж за вищою ціною вказує на отримання прибутку від монопольного становища, продаж за тією ж, як і у інших, ціною – доказ змови. Оскільки немає четвертої альтернативи, кожна фірма теоретично винна, незалежно від її поведінки. Так само і з об’ємами продажу. Забагато значить захоплення ринку, замало – монополістичне утримання, так само, як і у інших – змовницький поділ ринку. Голови (антимонопольний підрозділ і Федеральна Торгова Комісія (Federal Trade Commission)) перемагають; хвости (приватні фірми) програють.^[16]

4.8. Інсайдерська торгівля

Останній приклад застосування теорії власності-у-вартості, який ми розглянемо, - закони, що забороняють «інсайдерську торгівлю». Претензія, яку висувають захисники таких законів, полягає в тому, що інформація якою хтось володіє, коли діє в комерційних цілях, є порушенням прав інших. Раніше ми ствердили, що «ніхто не зміг би діяти, якщо б всі володіли вартістю, того, що вони вважають своїм». У випадку інсайдерської торгівлі, ми спостерігаємо яскравий приклад цього.^[17]

Юридично встановленим твердженням тут є те, що обізнаність особи може перетворити те, що в іншому випадку було б законною купівлею акцій, в незаконну купівлю, за умови що інформація, на яку посилаються, не є однорідно поширеною серед широких мас. Але вона ніколи такою не є, фактично кожна комерційна діяльність з акціями і облігаціями може вважатись незаконною.

Ситуація насправді ще гірша. Суворе дотримання «логіки» заборони інсайдерської торгівлі може потенційно використовуватись для унеможливлення будь-якої ринкової угоди.

Жінка купила парасолю, тому що почула прогноз погоди, що завтра буде дощ? Якщо всі не слухали той самий прогноз погоди так само уважно як вона, це надасть їй несправедливу перевагу перед іншими людьми. А як щодо людини, яка прослухала (жах!) курс на тему акцій і облігацій? Таке навчання безумовно надало б слухачу суттєву перевагуперед тими, хто не відвідував ці лекції. Якщо злочин надмірної поінформованості^[18] може відноситися до парасоль і акцій та облігацій, його можна застосувати до будь-чого: нерухомості, трудових ресурсів, факторів виробництва. Більше того, ця доктрина ставить під питання отримання будь-яких знань (крім, якщо, звичайно, вони рівномірно не поширені серед всього населення планети). До тих, хто найбільше під загрозою, відносяться лікарі, юристи, економісти, професори вузів, лауреати Нобелівської премії.

Примітки

[1] Див. наприклад Armen Alchian, Economic Forces at Work, Indianapolis: Liberty Fund, 1977, с. 131–132; Алчіан зазначає:

Хоча права приватної власності захищають приватну власність від фізичних змін, здійснених іншими людьми, жодна недоторканість не мається на увазі для мінової вартості чийого-небудь майна. … Приватна власність, як я її розумію, означає не те, що особа може використовувати своє майно в будь-який спосіб, який вона вважає доцільним, поки нікому не «завдано шкоди». Натомість, вона швидше означає право використовувати блага (чи передавати це право) в будь-який спосіб, який власник бажає, поки не пошкоджено фізичні атрибути чи корисні властивості приватної власності всіх інших людей. І це залишає достатньо простору для порушення спокою чи відчуження прихильностей (alienation of affections) інших людей.

[2] Ідея власності–у-вартості лежить в основі, наприклад, «принципу відмінності» Джона Роулза, тобто правила, що будь-які нерівності між людьми мають бути на користь кожному, незалежно від того, як вони з’явилися (Rawls, A Theory of Justice, Cambridge: Harvard University Press, 1971, с. 60, 75п, 83; Роулз Джон. Теорія справедливості. К.: Основи, 2001); і твердження Роберта Нозіка, що «домінуюча захисна організація» має право оголошувати поза законом конкурентів, незалежно від їх фактичної поведінки, і його ж пов’язаного твердження, що «непродуктивні обміни», в якій одна сторона почувалась б краще, якщо б іншої не було, можуть бути визнані незаконними – знову ж таки незалежно від того, чи обмін містив в собі будь-яке фізичне втручання, чи ні (Nozick, Anarchy, State, and Utopia, NewYork: Basic Books, 1974, с. 55п, 83–86, (Нозик Роберт Анархия, государство и утопия / Роберт Нозик ; пер. с англ. Б. Пинскерапод ред. Ю. Кузнецова и А. Куряева. — М.: ИРИСЭН, 2008.)).

[3] Про поняття праксеології і систематичну реконструкцію економічної теорії як «логіки дії» див. Ludwig von Mises, HumanAction.A Treatise on Economics,New Haven: Yale University Press, 1949 (3rd ed. Chicago: Regnery, 1966)(МизесЛ. Человеческая деятельность: Трактат по экономическойтеории / 2-е испр. изд. — Челябинск: Социум, 2005.); Ludwig von Mises Theory and History: An Interpretation of Social and Economic Evolution, New Haven: Yale Univer- sity Press, 1957 (reprint: Auburn University, Alabama: The Ludwig von Mises Institute, 1985)(МизесЛ. Теория и история: Интерпретациясоциально-экономической эволюции. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.)

[4] Див. також Hans-Hermann Hoppe, A Theory of Socialism and Capitalism, Boston: Kluwer Academic Publishers, 1989, гл. 7; Hans-Hermann Hoppe, The Economics and Ethics of Private Property, Boston: Kluwer Academic Publishers, 1993, част. II; Hans-Hermann Hoppe, ‘Man, Economy, and Liberty,’ Review of Austrian Economics, Vol. 4, 1990, esp. pp. 260–263; Hoppe, Hans-Hermann, Democracy – The God that Failed: The Economics and Politics of Monarchy, Democracy, and Natural Order, Rutgers University, N.J.: Transaction Publishers, 2001

[5] ‘А’ також зменшує і своє багатство, хоча й отримує певне психологічне задоволення, яке власне і є причиною його дискримінаційних дій.

[6] Gary Becker, Human Capital, New York: National Bureau of Economic Research, 1964.

[7] Див. Walter Block, ‘The Economics of Discrimination,’ The Journal of Business Ethics,Vol. 11, 1992, pp. 241–254

[8] Необхідно також розрізняти дискримінацію, що здійснюється власником приватної власності і ту, що реалізується державою. В першому випадку, як ми бачили, закон приватної власності забезпечує можливість відновлення «жертвою» втрат вартості. Але це не відноситься до випадку, коли уряд приймає участь в дискримінаційній поведінці. Якщо державні службовці уникають невродливих секретарок, їхні зарплати як наслідок впадуть. Але це не зробить їх більш привабливими для бюрократії, оскільки їхній (бюрократів) доступ до примусових зборів із громадян (тобто, податків) вигороджує їх від будь-яких турбот про прибуток. Таким чином, коли дискримінацію реалізує уряд, жертви перебувають в значно гіршому становищі, ніж коли це відбувається в приватному секторі.

[9] Див. Murray N. Rothbard, Power and Market: Government and the Economy, Menlo Park, Cal.: Institute for Humane Studies, 1970 (Ротбард М. Власть и рынок: Государство и экономика / Пер. с англ. Б.С.Пинскера под ред. Гр. Сапова.— Челябинск:Социум, 2003.); Murray N. Rothbard, For a New Liberty, Macmillan: NewYork, 1973(Ротбард М. К новой свободе: Либертарианский манифест / Пер. с англ. М.: Новое издательство, 2009.); idem, The Ethics of Liberty, Humanities Press: Atlantic Highlands, N.J., 1982; Walter Block, Defending the Undefendable, New York: FleetPress, 1976. (Блок У. Овцы в волчьих шкурах: в защиту порицаемых / Уолтер блок; пер. с англ. под ред. В.Новикова. – Челябинск: Социум, 2011.)

[10] Див. Thomas Sowell, Race and Economics, NewYork: Morrow, 1983, Walter Block, ‘Economic Intervention, Discrimination, and Unforeseen Consequences,’ в: WalterBlock / MichaelWalker, eds., Discrimination, Affirmative Action and Equal Opportunity, Vancouver: Fraser Institute, 1982, с. 101–125; WalterBlock, Focus on Employment Equity: A Critique of the Abella Royal Commission on Equality in Employment (with Michael Walker), Vancouver: Fraser Institute, 1985; Michael Levin, Feminism and Freedom, New Brunswick, N.J.: Transaction Books, 1987. Epstein, Richard A., Forbidden Grounds: The Case against Employment Discrimination Laws, Cambridge: Harvard University Press, 1992.

[11] Те, що зарплати мають тенденцію вирівнюватися з рівнем продуктивності – одне з найбільш визнаних тверджень в економіці. Це можна проілюструвати на нашому прикладі. Якщо продуктивність індивіда $20 за годину, я його зарплата вища, нехай $25, тоді його фірма-роботодавець втрачатиме $5 за годину. Якщо вони продовжуватимуть таку практику і, особливо, якщо поширюватимуть її на інших працівників, то врешті збанкрутують. З іншої сторони, якщо зарплата нижча від рівня продуктивності, нехай $12, тоді створюється можливість прибутку $8. Кожен конкурент буде радий переманити цих працівників за, скажімо, $12,25. Але якщо одна компанія запропонує цю суму, інша підніме ставку до $12,50. Де ж закінчаться торги? Настільки близько до рівня продуктивності $20, наскільки дозволять витрати пошуку і транспортування.

[12] See Milton Friedman, Capitalism and Freedom, Chicago: University of Chicago Press,1962, част. 9 (Мільтон Фрідман, Капіталізм і свобода / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2010); Ronald Hamowy, Canadian Medicine: A Study in Restricted Entry, Vancouver:Fraser Institute, 1984. Henderson, David R., The Joy of Freedom: An Economist’s Odyssey, Financial Times, Prentice Hall, 2001, час. 15.(Хендерсон Д. Радость свободы, или рынок без тормозов / Перев. С англ. Б.В. Орлова под ред. Б.А. Резниченко. – СПб.: Питер, 2004.)

[13] Така ж ситуація повторилась відносно кубинських лікарів, які втікали від Кастро. AMA аналогічно ставила перепони їхнім спробам практикувати медицину в США.

[14] Див. William Tucker, The Excluded Americans: Homelessness and Housing Policy, Chicago: Regnery-Gateway, 1990

[15] Див. Bernard Siegan, Land Use without Zoning, New York: Lexington, 1972.

[16] Див. Anderson, William, Walter Block, Thomas J. DiLorenzo, Ilana Mercer, Leon Snyman and Christopher Westley, ‘The Microsoft Corporation in Collision with Antitrust Law, ’The Journal of Social, Political and Economic Studies, Vol. 26, No. 1, Winter 2001, pp.287–302.

[17] Див. Henry A. Manne, Insider Trading and the Stock Market, NewYork: FreePress,1966; Henry A. Manne, ‘In Defense of Insider Trading,’ Harvard Business Review, 113, Nov./Dec.1966. Див. також Walter Block and Robert McGee, ‘Information, Privilege, Opportunity and Insider Trading,’ Northern Illinois Law Review, December 1989, Vol. 10, No. 1, pp. 1–35.

[18] Іншим улюбленим інтервенціоністами «провалом ринку» є «нестача повної інформації». Давайте подивимось, чи ми їх зрозуміли. Замало інформації – погано, тому що не задовольняє необхідності повної інформації. Забагато інформації – проблематично, тому що несумісно з осудженням інсайдерської торгівлі. Як щодо «того самог об’єму інформації, як і у інших»? Ага. Лазівка в теорії. Поки що наче такий стан речей ще не заборонявся. Але хто знає? Може, в цих інтелектуальних хащах таїться теоретичний прорив.

Переклад Богдана Кальмука.

Коментувати у блозі