1. Вступ

Ця стаття^[1] – спроба примирення енвайронменталізму[1] і економічної свободи. Перед тим як приступити до цієї, здавалося б, безнадійної місії, ми повинні впевнитися, що належно розуміємо обидва поняття. Енвайронменталізм можна коректно визначити як філософію, що високо цінує чистоту повітря і води, а також зменшення темпів вимирання видів. Енвайронменталісти особливо стурбовані виживанням і розвитком вимираючих видів, таких як дерева, слони, носороги і кити, а також шумовим і пиловим забрудненням, нафтовими плямами, парниковим ефектом і руйнуванням озонового шару. Зауважу, що така версія енвайронменталізму доволі поміркована. Крім того, вона визначає тільки мету, не окреслюючи конкретних шляхів досягнення цих цілей. З цієї точки зору, енвайронменталізм, в принципі, сумісний з вільним підприємництвом, так само як і з його повною протилежністю – централізованою адміністративно-командною системою.

Необхідно також чітко визначити і поняття економічної свободи. Це ідея, що люди повноправно володіють собою і власністю, яку вони здобули від природи шляхом гомстеду^[2], так само як і додатковою власністю, яку вони набули, шляхом торгівлі своєю працею чи законно належним їм майном.^[3] Лібертаріанство, як цю ідею інколи називають, стверджує, що єдиною протиправною людською діяльністю є ініціація насилля, чи погрожування ним, проти інших чи їх власності. Насильство також є єдиною причиною для існування закону. Недопущення вбивства, крадіжки, зґвалтування, незаконного проникнення (trespassing), шахрайства, підпалу тощо, і будь-яких інших подібних злочинів є єдиною належною турботою правових процедур.

На перший погляд, відносини між захистом навколишнього середовища і свободою здаються простими і очевидними: зростання в одному веде до падіння в іншому, і навпаки. І справді, існують вагомі докази такої зворотної залежності між ними.

Наприклад, деякі захисники «зелених» ідей мають марксистське і навіть комуністичне минуле.^[4] Такі люди приєднуються до екологічного руху із зовсім іншою корисливою метою. Насправді вони зацікавлені у владі: керувати чужими життями, чи то для власного блага, чи то на користь суспільству, чи то для блага непереборних «рушійних сил історії». Їм це чудово вдавалося протягом десятиліть в Росії і Східній Європі. Завдяки їм ця велика частина світу марширувала до марксистського бачення «всієї влади «пролетарям». Та згодом, в 1989 році, завдяки внутрішнім суперечностям комунізму (Mises, 1969), їхній світ перевернувся з ніг на голову. Одні переключили своє захоплення на єдині повністю комуністичні системи, що залишилися: Кубу, Північну Корею. Інші ж теж не змінилися, вони просто змінили вивіску: замість формального соціалізму, ці люди прийняли енвайронменталізм, як кращий засіб досягнення їх незмінних цілей. Їх можна порівняти із кавунами: хоча й зелені ззовні, все ще червоні всередині.

Проте є й справжні зелені. Вони вбачають в енвайронменталізмі не засіб досягнення цілей, а саму мету. Найбільш радикальні з них дуже відверті. Вони вбачають в людині ворога природи, і, якби могли, знищили б першу для виживання другої. Стейтс Ґрейбер (States Graber) (1989, с. 9), дослідник-біолог Національної Паркової Служби США (U.S. National Park Service): «Доки Homo sapiens не вирішить об’єднатись з природою, декому з нас тільки залишається сподіватись на прихід правильного вірусу». З точки зору співзасновника Earth First!^[5]і колишнього лобіста Товариства Дикої Природи (Wilderness Society) Формана (Foreman) (1990, с.48): «Ми – рак на тілі природи». А ось як Міллз (Mills) (1989, с.106) описує членів свого ж виду: «Зіпсована людська протоплазма».^[6]

Інші лише трохи менш радикальні. Вони не бажають фактичного кінця людської раси. Вони просто вважають, що у тварин є права, у дерев є права, у мікроскопічних організмів є права. Кажуть, що Ганді, наприклад, інколи ходив у хірургічній масці, щоб ненароком не вбити мікроорганізм, вдихаючи його. Якщо це правда, такі дії звичайно б відповідали цій філософії.

Переходячи на нижчий рівень екстремізму енвайронменталістів, є ті, хто просто звинувачує ринок, вільне підприємництво, капіталізм в руйнуванні планети. На їхню думку, необхідно приборкати ці порочні бажання і повернутись до «добрішої, лагіднішої» версії державного інтервенціонізму. Наприклад, коментуючи забруднення пляжів Нью-Йорка на Канадському Громадському Телебаченні (Canadian Public Television), член Комісії Здоров’я штату Нью-Йорк сказав (30 липня 1988р.):

Я думаю, мотивацією є жадоба, тобто відсутність піклування про планету, відсутність піклування про океан, відсутність піклування про людей, що живуть на планеті і хочуть користуватися океаном – жадоба.

Енвайронменталіст Ренат Кройса (Renate Kroisa) про виробників целюлози (CTVReport, 15 березня 1989р.):

Вони радше зґвалтують навколишнє середовище і зароблять багато грошей, ніж не зґвалтують його, приберуть і в подальшому … збережуть конкурентоздатність. Ці фабрики тут для того, щоб отримувати прибутки, і вони отримують значні прибутки за рахунок нашого навколишнього середовища.^[7]

Коммонер (Commoner):^[8]

Корінь екологічної кризи можна знайтив капіталістичному правилі, що вибір технології виробництва може здійснюватися тільки шляхом приватного інтересу максимізації прибутку.

До інших заяв такого роду відносяться: Порріт (Porrit) і Віннер (Winner) (1988, с.11): «Небезпека не в окремій забруднюючій фабриці, галузі чи технології, а в … самому індустріалізмі»; Букчін (Bookchin ) (1970, с.14): «Плюндрування людської душі ринком паралельне плюндруванню землі капіталом»; і вільний ринок «витісняє святість із життя, тому що не може бути нічого святого в тому, що має ціну» ( Schumacher, 1973, с. 45).^[9]

Також є ті, хто протистоять не тільки ринковій конкуренції взагалі, але хочуть заборонити і окремі продукти, створені цією системою. Наприклад, лунають заклики заборонити літаки Boeing 747 (Rifkin, 1980, с.216), автомобілі (Sale, 1989, с.33), окуляри (Mills, 1989, с.106), особисті пральні машини (Bookchin, 1989, с.22), шитий одяг (Schumacher, 1973, с.57-58), туалетний папір (Mills , 1989, с.167-168).

Парадоксально, є певний обмежений сенс в тому, щоб надавати перевагу червоним перед зеленими. Це правда, що перші, а не останні, вбили мільйони і мільйони людей (Conquest , 1986, 1990). Та принаймні їх мета, їх ціль, їх намір полягала в допомозі людям. Так, вони обрали фатально помилковий шлях досягнення цього, філософію від якої населення всього світу все ще страждає. Та все ж треба визнати, що вони не були зрадниками свого виду. ^[10] Цього, на жаль, не можна сказати про деяких зелених, особливо більш радикальних. Так само не можна заперечити, що принаймні поки що, за винятком кількох бідолашних лісорубів, зелені не вбили чи поранили багато людей. Але якщо вірити їх власним публічно висловлюваним намірам, із отриманням влади вони можуть становити більшу загрозу людству ніж навіть комуністи.^[11]

Все це – причини вірити, що між енвайронменталізмом і свободою існує обернена залежність. Але вона не постійна і не пропорційна: зростання одного не завжди веде до зниження іншого, і навпаки.

Які ж винятки? Як можна сумістити енвайронменталізм і економічну свободу? ^[12] Просто. Показавши, що вільне підприємництво – найкращий шлях досягнення цілей захисту навколишнього середовища. На перший погляд, це здається складним завданням, враховуючи акцент енвайронменталістів на соціалізмі і їх ненависть до капіталізму. Але підказка для вирішення цієї задачі може бути знайдена у факті, що laissez-faire-капіталізм, як описано вище, строго протистоїть вторгненням і порушенню меж власності, і що багато екологічних проблем від забруднення повітря до нафтових плям можуть бути обґрунтовано інтерпретовані як саме такі злочини. Причиною завдання шкоди навколишньому середовищі, таким чином, є нездатність уряду захистити права власності (злочинна бездіяльність) і інша урядова діяльність, яка або регулює приватну власність, або зовсім її забороняє (злочинні дії). Розглянемо кілька пробних випадків.

2. Забруднення повітря

Відповідно до панівної економічної теорії, лібертаріанський підхід до екологічних проблем помилковий. Проблема забруднення повітря не у нездатності уряду захистити приватну власність. Натомість вона полягає у «провалі ринку», основній ваді вільного підприємництва. Пігу ( Pigou) (1912, с.159) пропонує класичний приклад такого пояснення:

Дим у великих містах, який наносить важку шкоду громаді… виникає через те, що нема способу змусити приватних забруднювачів компенсувати збитки суспільства від їхніх дій.

Самуельсон (Samuelson ) (1956, 1970) висловлює ту саму ідею через різницю між приватними і суспільними витратами. Ланге (Lange ) і Тейлор (Taylor) (1938, с.103) - ще одні соціалісти, які висловлюють сумісну думку:

Рисою, що відрізняє соціалістичну економіку від приватновласницької є повнота охоплення речей соціалістичним ціноутворенням.

Іншими словами, з певної дивної таємничої причини, капіталісти при laissez-faire навіть не задумуються над фізичною шкодою, яку вони завдають чужій власності своїми викидами. При соціалізмі, натомість, чиновник, звичайно ж, враховує цю шкоду, вбиваючи проблему забруднення у зародку.

В цій картині настільки багато помилок, що важко навіть знайти звідки почати. Мабуть почнемо з емпіричних прикладів. Якщо ця критика ринку була б справедлива, можна було б очікувати, що в Радянському Союзі, незважаючи на невдале управління економікою, принаймні із екологією було б добре. Насправді ж ніщо не може бути більш далеким від правди.

Першим прикладом напевно є зникнення Аральського і Каспійського морів з причин масового і безконтрольного забруднення через зрубування дерев, і як наслідок – опустошення навколишніх територій. Іншим прикладом є Чорнобиль, який спричинив сотні, якщо не тисячі, смертей. ^[13] На поромах Волги заборонено курити. Не через патерналістську турботу про здоров’я, як на Заході, а через те, що ця річка настільки забруднена нафтою і іншими займистими речовинами, що існує серйозне побоювання, що падіння сигарети за борт спричинить займання всієї поверхні води. При комунізмі у Польщі практично не стежили за каналізаційними відходами; золотий дах краківської Каплиці Сигізмунда розчинився від кислотних дощів; над більшою частиною Східної Німеччини висів темний коричневий смог; а концентрація сірчистого газу( SO₂) в Чехословаччині була у вісім разів вищою ніж в США (DiLorenzo , 1990).

І це не було наслідком просто відсутності демократії в СРСР. Екологічна історія демократичного уряду США теж не дуже приваблива. Міністерство оборони викинуло понад 400’000 тон небезпечних відходів, більше ніж п’ять найбільших хімічних компаній разом узяті. Rocky Mountains Arsenal [2] безкарно викидав нервово-паралітичний газ, іпритові снаряди, рослинопоражаючий спрей TX і запалювальні пристрої. Не кажучи вже ні про знамениту пожежу в Єлоустоунському парку, яку влада відмовилась гасити, посилаючись на екологічні причини,^[14] ні про 59 теплових вугільних електростанцій TVA [3], ні про недооцінку і перевикористання землі під управлінням Бюро з управління землями (Bureau of Land Management), ні про те, що уряд субсидує вирубування лісів шляхом будівництва трелювальних доріг.

Це не приклади провалів ринку. Швидше навпаки - це випадки провалів уряду: ручного управління і нездатності чи небажання захистити права приватної власності.

Але як щодо обвинувачень Пігу і Самуельсона про нераціоналізуючі впливи негативних екстерналій чи екстернальну неекономність? Вони також помилкові.

До 1820-х-30х років судова практика у Великій Британії і США більш-менш ґрунтувалася на лібертаріанській позиції невтручання. (Coase, 1960, Horwitz, 1977). Зазвичай, фермер скаржився, що залізничні локомотиви випускали іскри, від яких займались його копиці чи інші культури. Чи жінка могла звинуватити фабрику в розповсюдженні забрудненого повітря на її територію, що бруднило її вивішену на сушку білизну. Чи хтось міг пожалітися на чужорідні речовини без дозволу поширювані на його легені. Практично без варіантів суд відкривав би справу щодо таких порушень прав позивача.^[15] Звичайним вироком в той час була заборона подальшого здійснення дій разом із покриттям збитків.

Всупереч Пігу і Самуельсону, заводи, ливарні, залізниці і т.п. не могли діяти у вакуумі, так наче збитки, які вони завдавали іншим, не мали значення. «Спосіб змусити приватних забруднювачів компенсувати збитки суспільства від їхніх дій» існував: подати на них до суду, змусити їх заплатити за їхні злочини, і отримати судове рішення, яке б забороняло такі вторгнення в майбутньому.

Така підтримка прав власності мала кілька благотворних ефектів. В першу чергу, існував стимул використання чистого горіння, з допомогою трохи дорожчого антрацитного вугілля, замість дешевшого, але бруднішого і більш сірковмісного, зменшуючи таким чином ризик судових позовів. По-друге, було вигідно встановлювати газоочисники і інші інструменти зменшення забруднення. По-третє, це спонукало проведення дослідження і впровадження нових і кращих методів інтерналізації екстерналій: утримання забруднення в себе. По-четверте, існував рух в напрямку використання кращих коминів і інших пристроїв запобігання задимленості. По-п’яте, розвивалася нова галузь судової експертизи в сфері забруднення.^[16] По-шосте, це впливало на зміни у прийнятті рішення щодо місць розміщення виробничих підприємств. Закон сприяв тому, що вигідніше було засновувати завод в районах з малою кількістю людей чи взагалі без людей; встановлення цеху в житловому районі, наприклад, піддавало б фірму виснажливим судовим процесам.^[17]

Але згодом, в 1840-1850-х рр. запанувала нова юридична філософія. Право приватної власності більше не підтримувалося. Тепер приймалась до уваги ще важливіша річ: суспільне благо. І що вважалось суспільним благом в даному новому контексті? Ріст і розвиток американської економіки. З цим наміром, було вирішено, що юриспруденція 1820-1830-х рр. була зайвою поблажливістю. Відповідно, коли екологічний позивач приходив до суду за цієї нової системи, його відразу відсилали. По суті йому казали, що, звичайно ж, його права власності порушувались, але це було повністю виправдано, оскільки є щось важливіше, ніж егоїстичні індивідуалістичні права власності. І цим було «суспільне благо» підтримки виробництва.^[18]

За цього юридичного порядку, всі економічні стимули попереднього режиму були розвернуті на 180 градусів. Для чого використовувати чисте горіння, платячи трохи більше за антрацитне вугілля, а не користуватись дешевшим, хоча й бруднішим вугіллям і з вищим вмістом сірки? Для чого встановлювати газоочисники і інші інструменти зменшення забруднення чи здійснювати інноваційну діяльність, чи використовувати кращі комини і інші пристрої запобігання диму, чи приймати рішення щодо розміщення підприємств так, щоб шкодити якнайменшій кількості людей? Не кажучи вже про те, що зароджувана галузь екологічної судової експертизи була вбита у зародку.

А як щодо «зеленого» виробника, який не хотів забруднювати атмосферу планети, чи лібертаріанця, який відмовлявся робити це на тій підставі, що це було незаконним вторгненням на чужу власність? Для таких людей є ім’я, і це – «банкрут».^[19] Оскільки застосовувати екологічні бізнес-практики за юридичного режиму, який більше не вимагає цього, означає поставити себе в програшне відносно конкурентів становище. За інших рівних умов, це гарантує банкрутство.

Приблизно від 1850 до 1970 фірми могли забруднювати без жодного покарання. Саме тому «нема способу змусити приватних забруднювачів компенсувати збитки суспільства від їхніх дій» а-ля Пігу; саме тому існують Самуельсонівські «різниці між приватними і суспільними витратами». Це не був провал ринку. Це провал уряду забезпечити вільне підприємництво юридичною системою, яка б захищала права приватної власності.

В 1970-х було зроблено «відкриття»: якість повітря була небезпечною для людей і інших живих істот. Спричинивши сам проблему, уряд зібрався виправляти її, за допомогою безлічі правил, які тільки погіршили ситуацію. З’являлись вимоги електричних автомобілів, мінімальної відстані за галон для бензину, субсидій вітровій, гідро-, сонячній і атомній^[20]електроенергетиці, податків на вугілля, нафту, газ і інші такі палива, довільних скорочень суми забруднень в атмосферу. Загальнонаціональне обмеження швидкості в 55 миль за годину спочатку було мотивовано не міркуваннями безпеки, а, радше, екологічними причинами. Пошуки додаткової вигоди теж зіграли свою роль у боротьбі, коли інтереси східного (брудного, насиченого сіркою) вугледобування переважили над інтересами західного (чистого антрациту). Перші хотіли обов’язковості встановлення газоочисників, другі – примусової заміни вугілля конкурентів їхнім.

А яким був погляд начебто ринково-орієнтованої Чиказької школи? Замість повернення назад до системи приватної власності, вони закликали до «більш ефективних» державних правил. Замість командно-контрольної системи вони запропонували впровадження прав торгівлі викидами (TER). За цієї системи (Hahn, 1989, Hahn and Stavins, 1990, Hahn and Hester, 1989) замість змушування кожного забруднювача зменшити забруднення, нехай, на третину, вони вимагали всім їм разом досягнути цієї цілі. Чим це корисно? Для певних фірм зменшити забруднення від 150 тон до 100 може бути тяжко і дорого, але легко і дешево для інших. При TER , дехто може зменшити рівень забруднення менше ніж на 1/3 (чи навіть збільшити його), вони натомість платили б іншим, щоб ті зменшили забруднення більше. Це мало б бути досягнуто через систему «прав забруднення» і організований ринок, на якому вони б продавалися і купувалися.

Наслідки цієї схеми для свободи зрозумілі. Говорить Андерсон (Anderson) (1990):

На щастя, доступний простий і ефективний підхід – давно визнаний, але недостатньо використовуваний. Підхід твердо базований на … правах приватної власності.

В своєму корені будь-яке забруднення є викиданням сміття в тій чи іншій формі. Суть проблеми в тому, що закон і правосуддя не встигали за відходами, створюваними вибухаючим ростом промисловості, технології і науки.

Якщо б ви взяли пакет зі сміттям і кинули його на сусідську галявину, ми всі знаємо, що б сталося. Ваш сусід викликав би поліцію і ви б незабаром дізналися, що позбавлення від вашого сміття – ваша відповідальність, і це має бути зроблено так, щоб не порушувало нічиїх прав власності.

Але якщо ви б узяли той самий пакет зі сміттям і спалили його на подвір’ї, дозволяючи брудному попелу розвіятись по околиці, проблема стає складнішою. Порушення прав власності очевидне, але захист їх складніший. А, коли сміття невидиме для людського ока, як значна частина забруднення повітря і води, проблема часто здається нездоланною.

Ми пробували багато способів в минулому. Ми пробували переконати забруднювачів з допомогою штрафів, урядових програм, за яких всі платять за очищення від сміття, створеного кількома, з численними детальними правилами для контролю рівня забруднення.

Тепер навіть дехто серйозно пропонує, що варто створити економічні стимули, штрафувати забруднювачів за забруднення – і чим більше вони забруднюють, тим більше платять. Але це так само, як оподаткування грабіжників – економічний стимул для утримання людей від крадіжки вашої власності, і так само безсовісно.

Єдиний ефективний шлях усунення важкого забруднення полягає у трактуванні його тим чим воно є – сміттям. Так як ніхто не має права викинути пакет зі сміттям на сусідську галявину, так і ніхто не має права розміщувати будь-яке сміття в повітрі, воді чи землі, якщо це будь-яким способом порушує права власності інших.

Те, що ми потребуємо – це строгіші і зрозуміліші екологічні закони, які реалізуються не з допомогою економічних стимулів, а з допомогою тюремних термінів.

Те, що зробить строге дотримання прав приватної власності – збільшить вартість розпорядження сміттям. Ця збільшена вартість буде відображена у вищій собівартості товарів і послуг, отриманих від процесу, що створював сміття. Саме так і має бути. Велика частина витрат позбавлення відходів вже включена в ціну вироблених товарів і послуг. Але всі ці витрати мають бути включені. Тоді тільки ті, хто отримують користь від виробництва сміття, платитимуть за його позбавлення.^[21]

Економічна свобода таким чином передбачає повернення назад до правового статусу забруднення в попередню епоху. Не варто надто боятися економічних труднощів і безладдя в процесі пристосування. Оскільки, окрім випадків очевидного і кричущого забруднення, яке вже й так піддається скороченню через адміністративно-контрольні регулювання, пройде щонайменше кілька років поки екологічна судова експертиза розвинеться до точки, коли промисловість буде змушена провести більш суттєві зміни.

Існують, звісно, заперечення проти «повернення назад» до 1820-х. В першу чергу, існує страх, що, якщо ми дозволимо всім судити будь-кого за забруднення, це означатиме кінець всієї промисловості. І не лише промисловості, але й інших зручностей сучасного цивілізованого життя. Це також поставить під загрозу саме життя, оскільки, строго кажучи навіть видихання (вуглекислого газу) може розглядатись як забруднення, а тому може бути забороненим. На щастя, цей сценарій нездійсненний. По-перше, хоча й промисловість до 1830-х була не до порівняння із сучасною, вона і не була неіснуючою, як припускається цим запереченням. По-друге, для цього є причина: тягар доказування лежить на позивачу, то ж тільки найгрубіші випадки забруднення карались на практиці, також враховувався принцип de minimis [4], тому подібні безпідставні позови чи такі, що стосувалися крихітних об’ємів забруднення, ігнорувалися. ^[22]

Інше заперечення, більш обґрунтоване, полягає в тому, що повернення позовів щодо забруднення не зупинить промисловість повністю, але щонайменше значно дезорганізує її. Може, перед тим, як вводити драконівський набір заходів, було б корисно допустити 10-річний вичікувальний чи попереджувальний період, щоб промисловість могла пристосуватись.

Цей варіант справді звучить прагматичніше, але тут є проблеми. Ми вияснили, що забруднення є агресією. Допустимо, що хтось має можливість негайно припинити агресію, наприклад, рабство, і відмовляється робити це протягом 10 років, тому що це буде занадто «руйнівно» і «непрактично». Кажіть, що хочете про таке рішення на прагматичних засадах, але не можна стверджувати, що воно збільшує свободу.

На щастя, в даному контексті ми можемо всидіти на двох стільцях. Тобто, ми можемо дозволити екологічні позови негайно, але також і мати перехідний період, можливо, й 10 років. Це можна отримати з причин існування 150-річної прогалини, від приблизно 1845р. до сьогодні, коли екологічна судова експертиза могла розвиватись, але не розвивалась, через несприятливість юридичного режиму.^[23] Тобто, якби методи екологічної експертизи розвивалися б протягом цих 150 років, але з певних причин не використовувалися, і ми раптово дозволили б екологічні судові позови вперше, це справді призвело б до різкої зупинки промисловості.^[24] Тому що за тих умов позивачу було б значно полегшено тягар доказування. Крім того, було б чимало агресивного забруднення, достатнього для обвинувачення людей у вторгненні.

При строгому обмеженні викидів (в ранній період), промисловість продовжувала б розвиватися, налаштованою на мінімізацію забруднення. Натомість, в умовах карт-бланшу на викиди, промисловість розвивалась б без огляду на забруднення. Тому перехід від системи, де забруднення абсолютно легальне, (1845-1970рр.) до такої, де воно жорстко контролюється (як це було до 1845р.), вимагав би фундаментальної перебудови промисловості.

Спробую пояснити це по-іншому. Існує складність, з якою приватновласницька теорія захисту навколишнього середовища повинна боротись: якщо ми запроваджуємо таку систему раптово, особливо, якби ми це зробили в 1960-х, до того як проблема привернула увагу громадськості, ми стикаємось з ризиком моментальної повної зупинки промисловості, що викликає спротив щонайменше з прагматичних міркувань. З іншої сторони, якщо ми запропонуємо, наприклад, 10-річний очікувальний період перед тим як екологічні позови зможуть бути задоволені, то ми стаємо співучасниками порушень лібертаріанського кодексу протягом цього десятиріччя. На щастя, ми можемо уникнути цієї дилеми. Спочатку, ми дозволяємо екологічні позови, як тільки у нас з’являється можливість, уникаючи таким чином другої частини дилеми. Ми уникаємо також і першої частини, тому що для того, щоб позов був задоволений позивач повинен беззаперечно довести, що певний забруднювач винен у порушенні прав власності. Але, щоб зробити це, враховуючи жалюгідний стан екологічної експертизи принаймні в час написання цього тексту, йому знадобиться час, ймовірно, такий же час, який потребує промисловість, для спокійного пристосування до нових умов. Допустимо, це займе 10 років. Тобто, це пристосування не буде настільки небезпечним для економіки, як можна було допустити, тому що такий же час може бути потрібен і для того, щоб було можливо точно визначити хто забруднює кого. ^[25]

Вивезення і утилізація сміття

Галас навколо використання паперу замість пластикової і пінопластової упаковки відбивається і на економічній свободі.

В кінці 1980-х в Москві відкрився ресторан McDonald’ s. З одного боку, нічого особливого. Імперія Рея Крока на той час вже поширилася на сотні інших країн. Але з іншої сторони, це насправді була визначна подія. Тому що тоді Росія все ще була під контролем комуністів. Дозвіл відкрити бізнес приватній фірмі в тилу ворога показав слабкість тоталітаризму СРСР. Що могло бути більшою щілиною в броні, ніж популярний ресторан тісно пов’язаний із західним капіталізмом.

McDonald’s – хороший приклад капіталістичного підприємства. В ньому працюють тисячі людей, особливо молодь, меншини, іммігранти. Він приносить задоволення мільйонам споживачів, і продав (майже не віриться!) мільярди бургерів. Це ознака якості. Ви можете подорожувати майже по всьому світі і бути впевненими, що отримаєте ту ж страву, як і в своєму місті. Ця мережа (і інші наслідувачі) стала справжнім благом для бідних. Перед її появою бідним було важко насолодитись ресторанною їжею; завдяки цьому винаходу обід за межами дому став банальністю і для людей із скромним достатком. Загалом, McDonald’s не був слабкою ставкою у грі з комуністами за майбутнє світової економіки.

Але приблизно в той же час, коли Рональд МакДональд оселявся за Залізною завісою, вдома на «землі вільних і сміливих» він стикався з заборонами входу і іншими бар’єрами. Дюжини міських рад по всі нашій землі відмовлялися давати McDonald’ s дозволи на відкриття нових магазинів. Чому? Успіхи радянської п’ятої колони? Комуністична революція в старих добрих США? Нічого подібного. Все це – результат старань лівих енвайронменталістів.

Чому ж місцеві «зелені» виступали проти збільшення кількості гамбургерів? Тому що вони продавались в пінопластовій і іншій пластиковій упаковці, а якщо є одна річ, яка може довести енвайронменталіста до серцевого нападу, то це саме ці матеріали.

Допустимо навіть, що всі твердження екологів про пластик і пінопласт – правда. Що порівняно з папером ці речовини шкідливі для навколишнього середовища, що вони не розкладаються біологічно, не піддаються вторинній переробці чи повторному використанню, що вони не можуть повернутись до природнього стану. Натомість після захоронення в землі, вони переслідуватимуть нас в майбутньому як небезпечні відходи. І як результат, кожен настільки дурний, щоб розміщувати їх на своїй землі, робить її непридатною для подальшого використання: сільського господарства, будівництва житла, фабрик, магазинів тощо.

За цих умовних обставин дослідимо здатність ринку транслювати цю інформацію (папір – добре; пластик – погано) так, щоб вона приймалась до увагою економікою. Зрештою це саме те, що за задумом має робити система цін. Ціни в кінці кінців – наче дорожні знаки. Тільки останні ведуть нас через географічний простір,^[26] а перші мали б вказувати напрям економіці.

На перший погляд могло б здатися, що хоча ціни можуть досягнути цієї мети в загальній економіці, вони провалюються в екологічній сфері. Уявіть себе біля каси в супермаркеті. Ви обрали свої покупки і касир взяв за них плату. Після оплати вас запитають це неминуче, варте $64000 питання: паперовий чи пластиковий пакет?

За цих умов, єдиною причиною для вибору екологічно чистого паперу і відмови від токсичного пластику є добродійність. Допустимо, що ціна кожного пакета $0,01. Інколи вона явна. Ви платите один цент за кожну одиницю. В інших випадках, вона неявна: ви не платите за пакет, паперовий чи пластиковий, точніше, він включений в ціну товарів, так само як освітлення, прибирання чи реклама магазину. Добродійність відносно планети чи інших створінь є єдиною вашою можливою мотивацією для вибору паперу, оскільки економічні умови однакові: один цент за один пакет.

Але всі ми знаємо, що сказав Сміт (Smith, 1776) про добродійність. М’ясник, пекар і свічкар діляться з нами своїми виробами не через добродійність, а через старанне задоволення власного інтересу. Враховуючи зло пластику, добродійність – слабка опора, на якій могли б базуватись наші надії на його усунення. Це не є питанням добродійності проти егоїзму. Враховуючи важливість позбавлення планети від цих шкідливих речовин, нам належить мобілізувати обидві мотивації, а не лише одну з них.

Добродійності аж ніяк не достатньо. Допустимо, половина промисловців такі ж філантропи як Мати Тереза і відмовляються забруднювати, хоча їм це і дозволено законом. Що з ними станеться? Вони збанкрутують, оскільки поставлять себе в невигідне конкурентне становище. Якщо всі промисловці приблизно однаково компетентні, але одні забруднюють, а інші витрачають гроші на очищувальні установки, очевидно, що невидима рука буде душити нас, а не допомагати. Ні, єдиним рішенням є зміна закону на такий, що захищає права власності, щоб її порушники були позбавлені привілеїв.

Чому ж цінова система, здавалося б, провалилась? Чи це притаманно капіталізму, один із «провалів ринку», про які постійно лепечуть соціалісти? Зовсім ні. Корінь провалу не у laissez- faire, а в державній забороні. А саме: уряд націоналізував чи муніципалізував галузь вивезення і утилізації твердого сміття.

Зараз ми не платимо ані копійки за вивезення сміття. Натомість під натиском влади ми змушені на ці цілі платити податки і отримуємо ці послуги «безкоштовно». Іншими словами, ця галузь функціонує подібно соціальній медицині. Там також послуги надаються безкоштовно, за рахунок наших податків.

Такі системи мають чимало недоліків. ^[27] З одного боку – явище ризику безвідповідальності (moral hazard). При дуже низькій або нульовій ціні – люди купують товар чи послугу набагато більше, ніж за нормальної ціни. Що призводить до марнування цих товарів і послуг.^[28] Це видно на тому, що соціальна медицина перетворюється на мрію іпохондрика, і що покупці купують надлишково запаковані речі. Враховуючи, що домогосподарка не має платити за вивезення упаковки, не дивно, чому виробник мало зацікавлений економити на тарі.^[29]

Як би ж функціонував вільний ринок в сфері вивезення і утилізації сміття? Все було б приватизовано. І сміттєвози, і сміттєзвалища. Не було б жодних обов’язкових вимог повторної переробки чи державного регулювання вивезення пляшок;^[30] були б тільки закони проти порушення: скинення сміття на чужій землі.

Як би облаштувалась цінова система? Допустимо, що захоронення нешкідливого паперу коштує тільки цент за пакет, але пластиковий настільки небезпечний, що спричиняє землі, де розміщений, шкоди на $5.00.^[31] В умовах конкуренції жоден власник звалища не зможе брати більше ніж $5.00 за захоронення пластикового пакета, оскільки додаткові прибутки від вищої ціни приваблюватимуть нових учасників ринку. Схожим чином, ціна не зможе впасти нижче цього числа, оскільки якщо вона впаде, це призведе до банкрутства всіх, хто на неї погодиться. Наприклад, якщо б приватний власник звалища погодився на постійне розміщення пластикового пакета на своїй землі за $ 4.00, він втратив би $1.00 від цієї операції. Помножте це на кілька вантажівок і він більше не зможе продовжувати свій бізнес. ^[32]

Тепер повернемося до нашого випадку біля каси в супермаркеті. Тільки цього разу, в умовах повної приватизації, ми зробимо повністю відмінні від попередніх економічні розрахунки.

Раніше не було жодної причини обирати папір чи пластик. Кожен коштував $0.01 і крапка. Однак тепер ситуація зовсім інша. Тому що нам треба не лише купити матеріал пакета, але також і вивезти його за наш рахунок. Враховуючи вартість вивезення: один цент за папір і п’ять доларів за пластик, - наші загальні витрати легко порахувати: два цента за папір і п’ять доларів один цент за пластик.

Хіба можна сумніватись, що вся проблема одним махом зникне за цих економічних умов? Фактично, жоден покупець при здоровому глузді не обере екологічно ворожий пластик. Витрати цього просто не допускатимуть. Кожен буде робити «правильну екологічну справу» і обиратиме папір.

Це не означає, звісно, що пластикові пакети повністю зникнуть. Вони і далі будуть утилізуватися, але тільки якщо їх вартість для користувача буде вища ніж $5.01. Наприклад пластикова упаковка все ще може використовуватися для крові, внутрішньовенного розчину і інших медичних розчинів.

Таким чином, завдяки «магії ринку» ми все ще можемо всидіти на двох стільцях. За умов всеохоплюючої приватної власності нема причин юридично забороняти McDonald’ s. Якщо пластик і пінопласт справді небезпечні для здоров’я планети, вони накладуть величезні витрати на власників сміттєзвалищ. Це передасться до споживачів. Якщо McDonald ’s вперто продовжуватиме використовувати пластик і пінопласт, ця фірма програє конкурентам (Burger King, Wendy’s, Pizza Hut, Taco Bell, AW тощо), які більше піклуватимуться про гаманці своїх покупців. За цих умов, нема жодної потреби обмежувати свободу в цілях захисту планети. Бо обидва явища взаємно пов’язані.

Але тепер пора поставити під сумнів наше припущення про відносну шкоду, яку завдають планеті пластик і пінопласт. За свідченнями «гарболога» ^[33] Ратьє (Rathje, 1989), пластик не так шкідливий для планети, як інертний. Якщо і є що-небудь небезпечне для планети, то це папір; не у вигляді пакетів, а у вигляді телефонних довідників. Після багатьох років під землею вони виділяють метан і інші небезпечні речовини. Якщо це так, можливо, пластик і папір могли б конкурувати між собою на більш рівних умовах.

Це емпіричне питання, яке не може бути вирішене кабінетною економікою. Його можна безпечно залишити в руках власників приватних звалищ, оскільки ці підприємці, на відміну від екологічних бюрократів, втрачатимуть свої власні прибутки, якщо їхні ціни не відповідатимуть реальній шкоді їхній власності і, відповідно, всьому навколишньому середовищу.

Висновок

Я спробував показати, що принаймні у двох випадках: забруднення повітря і вивезення сміття, - турботи «зелених» і тих, хто підтримує економічну свободу, можна примирити. Однак, може здатися, як би сказав анонімний арбітр, що «(моїй) аргументації притаманна фундаментальна структурна помилка» в тому, що політичні висновки щодо двох цих прикладів виглядають дуже різними. «З однієї сторони – продовжує цей арбітр – (я) вітаю існування правової системи до 1850рр, яка забезпечувала права приватної власності. Але в (моєму) завершальному аргументі на користь дозволу ринку регулювати вивезення сміття не видно жодної ролі екологічного закону».

Я безмежно вдячний цьому арбітру за можливість детальніше розкрити лібертаріанську екологічну теорію. Позірна суперечність в тому, як я вирішую ці два екологічні питання може бути знята наступним чином. У випадку забруднення повітря, порушенням економічної свободи і прав власності було те, що забруднювачі могли законно вторгатися на землю інших людей, не кажучи про їхні легені. У випадку вивезення і утилізації сміття порушення економічної свободи і прав власності не менш очевидне, хоча й приймає іншу форму. Тут воно полягає в націоналізації ( в т.ч. муніципалізації) того, що інакше було б приватними звалищами. Але в обох випадках присутнє порушення вільнопідприємницької етики. Тому в кожному з них, капіталістично орієнтований енвайронменталіст буде виступати за повернення до ринкових принципів. В одному випадку це полягає в закінченні легального вторгнення, і іншому – в приватизації сміттєзвалищ. Таким чином, в цьому аналізі нема жодної «структурної помилки» чи непослідовності.

Спробую пояснити по-іншому. Егалітарні соціалісти виступають і проти нерівності доходів, і проти приватної медицини. Для першого випадку вони захищають перерозподіл багатства; для другого – соціальну медицину. Але це дві дуже різні речі. Здавалося б, вони несумісні одна з одною. Але це не так, оскільки обидві є частинами єдиного світогляду.

Аналогічно і в нашому випадку. Закони, що забороняють порушення прав власності через забруднення, і приватизація сміттєзвалищ ззовні дуже відрізняються. Насправді ж вони просто різні сторони однієї медалі, тому що виходять з того самого філософського принципу.

І останнє зауваження. Традиційно в літературі забруднення розглядається як «екстерналія». Але, як видно, я повністю заперечую такий підхід. Негативний ефект екстерналії в економіці визначається як шкода заподіяна ‘А’ на ‘Б’, за яку ‘Б’ не в змозі отримати компенсацію і яку він не може припинити через суд. Але чому ‘Б’ настільки безсилий? На моє переконання жертва забруднення опиняється в програшній позиції виключно через неадекватність закону. До 1850р., наприклад, не було жодних екстерналій забруднення. Така ситуація склалась через «провал уряду» у забезпеченні захисту власності від вторгнення, а не через жоден уявний «провал ринку», на зразок екстерналій.

Літературні посилання

Anderson, Martin: 4 January 1989, The Christian Science Monitor, p. 19, reprinted in Block, 1990a.

Block, Walter: 1990b, ‘Earning Happiness Through Homesteading Unowned Land: A comment on “Buying Misery with Federal Land” by Richard Stroup’, Journal of Social Political and Economic Studies 15(2) (Summer), 237–253.

Block, Walter (ed.): 1990a, Economics and the Environment: A Reconciliation (The Fraser Institute, Vancouver).

Bookchin, Murray: 1989, ‘Death of a Small Planet’, The Progressive (August).

Bookchin, Murray: 1970, ‘Toward and Ecological Solution’, Ramparts (May).

Bramwell, Anna: 1989, Ecology in the 20th Century (Yale University Press, New Haven).

Coase, Ronald H.: 1960, ‘The Problem of Social Cost’, Journal of Law and Economics 3, 1–44.

Commoner, Barry: 1990, Making Peace with the Planet (New York Pantheon Books).

Conquest, Robert: 1986, The Harvest of Sorrow (Oxford University Press, New York). (Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор. / Роберт Конквест; редактор Віктор Гребенюк, переклад з англійської Наталії Волошинович, Зорини Корабліної, Вікторії Новак; літературне опрацювання Андрія Криштальського. - Луцьк: ВМА «Терен», 2007. – 456 с.)

Conquest, Robert: 1990, The Great Terror Edmonton (Edmonton University Press, Alberta).

DiLorenzo, Thomas: 1990, ‘Does Capitalism Cause Pollution?’, St. Louis, Washington University: Center for the Study of American Business, Comtemporary Issues Series 38.

Foreman, David: 1990, ‘Only Man’s Presence Can Save Nature’, Harpers (April).

Goodman, John C. and Richard L. Stroup et. al.: 1991, Progressive Environmentalism: A Pro-Human, Pro-Science, Pro-Free Enterprise Agenda for Change (National Center for Policy Analysis, Task Force Report, Dallas, TX).

Graber, David M.: 1989, ‘Mother Nature as a Hothouse Flower’, Los Angeles Times Book Review (22 October).

Hahn, Robert W.: 1989, ‘Economic Prescriptions for Environmental Problems: How the Patient Followed the Doctor’s Orders’, Journal of Economic Perspectives 3(2) (Spring), 95–114.

Hahn, Robert W. and Gordon L. Hester: 1989, ‘Where Did All The Markets Go? An Analysis of EPA’s Emissions Trading Program’, Yale Journal on Regulation 6(1) (Winter), 109–153.

Hahn, Robert W. and Robert N. Stavins: 1990, ‘Incentive-Based Environmental Regulation: A New ERA from an old idea?’, Harvard University Energy and Environmental Policy Center Discussion Paper, June 26.

Hayek, F. A.: 1973, Law, Legislation and Liberty (The University of Chicago Press, Chicago). (Гайек Ф.А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії / Пер. з англ. В. Дмитрук. – К.: Аквілон-Прес, 2000. – 447 с.)

Hoppe, Hans-Hermann: 1993, The Economics and Ethics of Private Property: Studies in Political Economy and Philosophy (Kluwer, Boston).

Hoppe, Hans-Hermann: 1989, A Theory of Socialism and Capitalism: Economics, Politics and Ethics (Dordrecht, Boston).

Horowitz, David: 1991, Deconstructing the Left (Second Thoughts Books, Lanham, MD).

Horwitz, Morton J.: 1977, The Transformation of American Law: 1780–1860 (Harvard University Press, Cambridge).

Kaufman, Wallace: 1994, No Turning Back: Dismantling the Phantasies of Environmental Thinking (Basic Books, New York).

Lange, Oscar and Fred M. Taylor: 1938, On the Economics Theory of Socialism (University of Minnesota Press, Minneapolis).

McGee, Robert and Block, Walter: 1994, ‘Pollution Trading Permits as a Form of Market Socialism, and the Search for a Real Market Solution to Environmental Pollution’, Fordham University Law and Environmental Journal VI(1) (Fall), 51–77.

Mills, Stephanie: 1989, Whatever Happened to Ecology? (Sierra Club Books, San Francisco).

Mises, Ludwig von: 1969, Socialism (Liberty Fund, 1981, Indianapolis). (Мизес, Л. Социализм. Экономический и социологический анализ.— М.: «Catallaxy», 1994, — С. 416)

Nozick, Robert: 1974, Anarchy, State and Utopia (Basic Books Inc., New York). (Нозик Роберт Анархия, государство и утопия / Роберт Нозик ; пер. с англ. Б. Пинскера под ред. Ю. Кузнецова и А. Куряева. — М.: ИРИСЭН, 2008.)

Pigou, Arthur: 1912, Wealth and Welfare (MacMillan, London).

Porrit, Jonathan and Winner, David: 1988, The Coming of the Greens (Fontana, London).

Rathje, William L.: 1989, ‘Rubbish!’, Atlantic Monthly (December), 99–109.

Rifkin, Jeremy: 1987, ‘Time Wars: A New Dimension Shaping Our Future’, Utne Reader (September).

Rifkin, Jeremy: 1980, Entropy: A New World View (Bantam, New York).

Rothbard, Murray N.: 1982a, ‘Law, Property Rights, and Air Pollution’, Cato Journal 2(1) (Spring), reprinted in Walter Block (ed.), Economics and the Environment: A Reconciliation (The Fraser Institute, Vancouver), 1990.

Rothbard, Murray N.: 1973, For a New Liberty (Macmillan, New York). (Ротбард М. К новой свободе: Либертарианский манифест / пер. с англ. Б. Пинскера. — М.: Новое издательство, 2009. — 396 с.)

Rothbard, Murray N.: 1982b, The Ethics of Liberty (Humanities Press, Atlantic Highlands, NJ). (Мюррей Ротбард. Этика свободы / пер. с англ. Ю.Аристовой и В.Жилина. - http://libertynews.ru/node/142)

Rubin, Charles T.: 1994, The Green Crusade: Re-Thinking the Roots of Environmentalism (McMillan Free Press, New York).

Sale, Kirkpatrick: 1989, ‘Presidential Matters’, Resurgence 132 ( January-February).

Samuelson, Paul A.: 1970, Economics, 8th ed. (McGraw Hill, New York).

Samuelson, Paul A.: 1956, ‘Social Indifference Curves’, Quarterly Journal of Economics 70(1) (February), 1–22.

Schumacher, E. F.: 1973, Small is Beautiful (Harper and Row, New York). (Шумахер Э.Ф. Малое прекрасно. Экономика, в которой люди имеют значение / Пер. с англ. и примеч. Д.О. Аронсона; Нац. исслед. ун-т «Высшая школа экономики». – М.: Изд. дом Высшей школы экономики, 2012 – 352с.)

Smith, Adam: 1776/1965, An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations (Modern Library, New York). (Смит А.;Исследование о природе и причинах богатства народов. М: Соцэкгиз, 1962. 684 с.)

Spooner, Lysander: 1966, No Treason (Larkspur, Colorado (1870)).

Stroup, Richard: 1988, ‘Buying Misery with Federal Land’, Public Choice 57, 69–77.

Economics and Finance Department,

University of Central Arkansas,

Conway, AR 72035,

E-mail: This e-mail address is being protected from spambots. You need JavaScript enabled to view it .

Примітки перекладу

[1] Енвайронменталізм (від англ. environment – навколишнє середовище) – філософія, ідеологія і соціальний рух, спрямовані на захист навколишнього середовища

[2]Rocky Mountains Arsenal – колишній американський виробник хімічної зброї в Коммерс Сіті, Колорадо, біля Денвера (закритий в 1992р.).

[3]TVA – Tennessee Valley Authority – федеральна корпорація в США, створена під час Великої Депресії. Функціонує, в першу чергу, в галузі енергетики. Найбільша у США федеральна агенція з планування економіки.

[4]De minimis non curat lex (з лат. – закон не хвилюють дрібниці) – правовий принцип, за якого відносно незначні випадки порушень закону не приймаються до уваги.

[1] Автор дякує Джонатану Адлеру із CEI , Діані Рейнхарт, Джейн Шоу і Ріку Строупу із PERC, П.Дж. Хіллу з Wheaton College і Джеку Ліку із NCPA за бібліографічну і іншу допомогу. Ніхто з них не відповідальний за зміст статті. Автор також вдячний двом анонімним рефері за істотну допомогу в переписуванні цього есе. Без їх допомоги ця стаття була значно менш переконлива.

Переклад – Богдан Кальмук

Оригінал - mises.org/etexts/environfreedom.pdf

Коментувати у блозі