Існує традиція думки в економіці, яка розглядає раціональність дій індивідів як таку, що не піддається фальсифікації. Існують відмінності в тому, як ця традиція виправдовує свою позицію. Тут це не стосується нас в жодній мірі. Для конкретності я розгляну позицію Людвіга фон Мізеса (цитата нижче) через чистоту і ясність його аргументації.

Економісти хочуть абстрагуватися від будь-якої конкретної теорії людської мотивації Зокрема, в перших роках двадцятого століття вони чітко розділяли суб'єктивну теорію вартості і гедоністичні (задоволення-біль) теорії, що асоціювалися із Бентамом і пізніше із В.С. Джевонсом і Ф.І.Еджвортом. Тому вони хотіли сказати, що люди обирають відповідно до будь-якого стандарту, який вони можуть вважати важливим, або на настільки глибокому психологічному рівні, наскільки психологи можуть відкрити. Це не має турбувати економістів (відповідно до твердження Мізеса і інших).

Отже, коли економісти кажуть про людей, що намагаються підвищити свій добробут, вони мають на увазі, що вони роблять це в термінах будь-чого того, що вони вважають важливим - задоволення, моральних цінностей, довгострокових інтересів, короткострокового захоплення і так далі.. Економісти також не хотіли займати позицію щодо того, наскільки виважено індивіди обирають, яких цілей вони намагаються досягти. Тоді, індивід збільшує добробут так, як він це бачить, коли він пропиває свою платню в тій самій мірі, як коли він витрачає її на підтримку своєї родини.

Тим не менше, припустимо індивід стверджує, що він хоче підтримати свою сім'ю, але використовує засоби, які об'єктивно не адекватні для такої мети. Витрати на випивку не допомагають меті. Тому індивід, з такої точки зору, просто помиляється, але він не "ірраціональний". Він використовує найкращу технологію, яку він знає (навіть, якщо вона безглузда і помилкова). Але більш вірогідно в цьому контексті, що він націлений на якусь іншу мету. Можливо, він хоче втекти від своїх проблем в простий і швидкий спосіб, навіть за рахунок своєї сім'ї.

Суть питання в тому, що ми, виходячи із методологічного рішення, не маємо жодного припустимого шляху визначити мету особи, окрім як звернувшись її дій. Економісти роблять висновки щодо цілей виходячи із спостережень поведінки. Вони також можуть робити висновки щодо суб'єктивно виявлених засобів чи технологій досягнення цілей виходячи із поведінки. На цьому завершимо складання картини, побудованої виведенням. Отже, ми приходимо до тавтології, і Мізес охоче це визнає. Ефект драматичний: індивіди завжди діють, щоб збільшити свій добробут так, як вони його бачать.

Це цілком резонно, якщо намір економіста просто аналізувати ("передбачати") поведінку. Економіст може змінювати схему засіб-мета, що приписується агентам, допоки він знайде задовільну, що буде раціоналізувати (буквально) поведінку, яка спостерігається. Він може навіть вбудувати помилку відповідно до мети. Агенти можуть робити помилки відповідно до технології чи очікуваних ринкових цін на вході. Однак у миттєвій рівновазі вони максимізують свої цільові функції згідно припущень. Як такі ці функції просто складаються із миттєвих цілей і не обов'язково відображають агентове сприйняття його власного довгострокового добробуту.

З іншої сторони, ми не можемо використовувати такий підхід до нормативної економіки соціальної політики. Уявімо, якщо б ми це робили. Ми були б неспроможні навіть сказати, що особа не максимізувала свій добробут так, як вона його бачить. Чому це є не добрим інтелектуальним інструментом? Тому що твердження щодо максимізації виводяться, за визначенням, із припущення, що агент займається дією, що за Мізесовим визначенням означає раціональну поведінку. Ми просто позначили цю поведінку раціональною на початку: жодної аргументації, просто припущення. Отже, ми не кажемо нічого про суб'єктивний добробут індивідів у реальному світі. Ми просто дістаємо імплікації із того, що ми припустили про них.^[1]

Важливо усвідомити, що сам Мізес не покладався на постулат щодо раціональності як основу для економіки соціальної політики (принаймні, не повністю). Наприклад, Мізес часто оцінював урядові інтервенції у ринок на основі того, наскільки їх наслідки відповідали намірам інтервенціоністів. Отже, стандарт оцінки - стандарт планувальників, а не самих економічних агентів. Мета приписування агентам цілей, яких вони не досягли, полягає в тому, щоб показати, як ринок міг би згенерувати процеси, які урівноважують або протидіють цілям інтервенціоністів. Це, звичайно, позитивне використання постулату раціональності (див. Мізес "Лібералізм" 78 та в інших місцях).

(Я також маю відмітити, що деякі послідовники Мізеса не були акуратними. Вони вірять, що знайшли неспростовний стандарт соціальної політики, який "виправдовує" усі добровільні дії. Мюррей Ротбард - один з прикладів.)

У великій цитаті нижче я додав виділення, щоб привернути увагу до найважливіших аспектів аргументу Мізеса.

Людвіг фон Мізес "Задача і масштаби науки людської дії", "Епістемологічні проблеми економіки" (1933 рік, есей ймовірно був написаний в кінці 20-х років) стр.34-35:

"Все, що ми кажемо про дію, не пов'язано із мотивами, які їх спричиняють і з цілями, до яких прагнуть в кожному окремому випадку. Немає жодної різниці, чи дія породжується від альтруїстичних чи від егоїстичних мотивів, від шляхетних чи від низьких нахилів, чи вона направлена до досягнення матеріалістичних, чи ідеалістичних цілей, чи вона постає після виснажливого і ретельного виваження, чи слідує за імпульсами і пристрастями. Закони каталактики, які тлумачить економіка, вірні для будь-якого обміну, незважаючи на те, чи ті, хто приймають в ньому участь, діють мудро чи немудро або чи вони були приведені в дію з економічних чи з неекономічних мотивів. Причини дії і цілі, до яких вона прагне, це дані для теорії дії: від їх конкретної конфігурації залежить протікання дії, що приймається в окремому випадку, але, у зв'язку з цим, на природу дії як такої не здійснюється впливу.

Ці міркування мають очевидне відношення до широко поширеної тенденції теперішнього віку звертатися до ірраціонального. Концепції раціонального або нераціонального взагалі не придатні до цілей. Хто б не бажав висловити судження щодо цілей, може визначати їх як добрі чи злі, вишукані чи вульгарні тощо. Коли ярлик "раціональний" і "ірраціональний" накладається на засоби, що застосовуються для досягнення мети, таке використання має значущість лише з точки зору визначеної технології. Тим не менше, використання засобів інших, аніж прописаних як "раціональні" за технологією, може бути описане лише двома можливими способами: або "раціональні" засоби були невідомі агенту, або він не застосував їх через те, що він забажав досягти інших цілей, можливо, дуже дурних з точки зору спостерігача. У будь-якому із цих двох випадків ніхто не може виправдано говорити про "ірраціональну" дію.

Дія за визначення завжди раціональна. Необґрунтовано комусь називати цілі дій ірраціональними просто через те, що їх не варто прагнути з точки зору чиєїсь власної оцінки. Такий спосіб висловлювання веде до значних непорозумінь. Замість того, щоб казати що ірраціональність відіграє роль у дії, хтось має призвичаїтися казати лише: Існують люди, чії цілі відрізняються від тих, до яких цілюся я, і люди, які застосовують відмінні засоби від тих, які я б застосував в їх ситуації. (Виділення додане)".

[1] Якщо мізесіанець хоче сказати, що певна поведінка не покращує суб'єктивний добробут, він має сказати, що поведінка індивіда була не "дією", а просто відповіддю на стимул. Сучасна психологія, тим не менше, визнає, що існують випадки між двома цими полюсами.

Публікується з дозволу автора.

Коментувати у блозі