1. Вступ

Протягом президентської кампанії 1980 року в США багато американських виборців вперше були почули про закон Сея, і хоча в той час політики змагалися, як краще перекрутити його суть, тим не менше, на невеликий проміжок часу засади класичної економіки стали предметом загальної уваги. Сьогодні здається, що тенденції політичної економії рухаються в іншому напрямку, оскільки ті, хто володіє політичною владою прагнуть назад у 1930-ті до політики позичання і витрачання, яка характеризувала те, що робили уряди в Сполучених Штатах і Європі.

Економісти намагалися пояснити бізнес цикли так само, як коливання в економіці, але протягом останніх двох століть їх пояснення ділилися на дві категорії. Перші намагалися пояснити бізнес цикл як такий, що є результатом коливаючогося сукупного попиту, якщо загальний попит на товари сильний (або якщо сказати по-іншому, споживачі впевнено купують товари), тоді економіка знаходиться в стані буму. Тим не менше, якщо споживачі воліють не витрачати, тоді економіка знаходиться у рецесії.

Друга категорія, як окреслено Соуеллом (1985), бачить економіку як таку, що працює згідно внутрішніх пропорцій, що були приведені в стан розбалансування. Закон Сея займає місце у цій другій категорії, австрійська теорія бізнес циклу (АТБЦ) також серед теорій, заснованих на пропорціях. Тим не менше, більшість економістів не спромоглися становити зв'язок між законом Сея і АТБЦ, не зважаючи на те, знають вони про цей зв'язок чи ні .

Ця стаття намагається продемонструвати, як взаємопов'язані АТБЦ і закон Сея, і показати, що у своєму "Трактаті політичної економії" (1803, 1926) Ж.Б. Сей випередив АТБЦ і в той самий час виклав нищівну критику кейнсіанських теорій, які сьогодні домінують у політичних дискусіях. Економічна думка, яку представив Сей у своєму "Трактаті", хоча і не пояснювала (або не намагалася дати пояснення) тому, що можна назвати теорією бізнес циклу, тим не менше, заклала важливі засади для теорії, яку Мізес (1912, 1981) і інші австрійські економісти пізніше розвинули.

Стаття організована наступним чином. Спершу я пояснюю, що мається на увазі під законом Сея і як він виводився. У наступній секції я коротко розглядаю критиків і прихильників закону Сея. Потім я коротко пояснюю АТБЦ і показую, як закон Сея пояснює критичні засади АТБЦ і потім роблю висновки.

2. Що таке закон Сея?

"Traite’ d’Economie Politique " або "Трактат політичної економії" вперше з'явився у 1803 році як загальна книга з економічної думки. Як Адам Сміт (1776, 1982), Сей хотів спростувати доктрини "меркантилізму" або, як його називали у Франції, "кольберизму", на честь Ж.Б. Кольбера, міністра фінансів Луї XIV, який розробив заплутану систему податків, монополій і бізнес регуляцій у Франції.

Не існує конкретного "закону", який Сей формулює у книзі, але концепція, яку ми називаємо законом Сея, розвинута в першій книзі, главі 15, яка починається (за виданням 1826 року) так:

Часто доводиться чути від представників різних галузей промисловості твердження, що їх складнощі полягають не у виробництві, але у продажі їх товарів; що продукти завжди будуть у достатку, якщо лише буде існувати попит чи ринок на них.

Коли попит на їх товари повільний, складний і несе небагато зисків, вони кажуть, що є недостатньо грошей; головне їх бажання - споживання, настільки жваве, щоб пришвидшити продажі і підтримувати ціни. (стр. 132; виділення додане).

Іншими словами, Сей описує щось, схоже на рецесію. Пояснюючи цей уривок, Мізес (1960) пише:

Коли бізнес почувається погано, середній торговець має під рукою два пояснення: негаразди були спричинені браком грошей і загальним перевиробництвом. Адам Сміт у відомому уривку із "Багатства народів" спростував перший із цих міфів. Сей присвятив себе спростуванню другого. (стр. 315)

Важливо зазначити, що у главі 15 Сей не намагається пояснити, чому склалися умови, які він описує. Іншими словами, глава не містить самої теорії бізнес циклу. Натомість, він пояснює, чому пояснення через обмеженість грошей або перевиробництво/недоспоживання хибні, але роблячи це він також описує набір умов, які знаходять своє вираження в АТБЦ.

Пояснення, яке дає Сей, базується на тому, що Соуелл (1994, стр. 39-41) виписує як наступні твердження:

1. "Сукупна оплата факторів виробництва, отримана за виробництво певного об'єму (чи вартості) продукції неодмінно достатня для придбання цього об'єму (чи вартості) продукції".

2. "Ніде в економіці не існує жодної втрати купівельної спроможності". (Іншими словами, жодних кейнсіанських "витоків") "Люди заощаджують лише до такої міри, до якої вони бажають інвестувати, і не утримують гроші понад своїх потреб у транзакціях протягом поточного періоду".

3. "Інвестиції - це лише внутрішній трансфер, а не чисте зменшення сукупного попиту".

4. "В реальних термінах пропозиція дорівнює попиту ex ante [тут до виробництва - прим. перекладача], оскільки кожний індивід виробляє лише через свій попит на товари і до міри свого попиту на товари".

5. Збільшений рівень заощаджень спричинить збільшений рівень наступного зростання в сукупному обсязі виробництві".

6. Порушення рівноваги в економіці може ставатися лише через те, що внутрішні пропорції виробництва відрізняються від того, чому надаються перевагу споживачі, а не через те, що випуск загалом надлишковий".

Як ми побачимо, шосте твердження важливе для розуміння АТБЦ. Не дивно, що саме шосте (і, насправді, останні три) твердження - ті, що обговорюються економістами в дебатах щодо причин (і "ліків") проблем, пов'язаних із бізнес циклами.

Популярне визначення закону Сея наступне: пропозиція створює свій власний попит. У наступній секції я коротко вкажу на те, як критики хибно представили це твердження - що поширено в економічній і популярній літературі - а в цій секції я поясню, що ця фраза дійсно означає.

По-перше, і найголовніше, ніде у своїй главі Сей не стверджує, що "пропозиція створює попит". Натомість, він застосовує економічну логіку до виробництва і споживання і демонструє, що споживання і виробництво взаємопов'язані на противагу представленню двома окремими і випадковими діями, як було стверджено такими економістами як Томас Мальтус і пізніше Карл Маркс і навіть Джон Мейнард Кейнс.

Як пише Бенджамін Андерсон (1949) на підтримку цієї концепції:

Домінуючим поглядом серед економістів... довго було те, що купівельна спроможність постає із виробництва. Великі країни-виробники - великі країни-споживачі. Світ двадцятого сторіччя споживає значно більше ніж світ вісімнадцятого століття через те, що він виробляє значно більше... Тому пропозиція і попит у сукупному не просто рівні, але вони ідентичні, оскільки на кожний товар можна дивитися як на пропозицію свого роду або як на попит на інші речі. Але ця доктрина підлягає великому застереженню, яке полягає в тому, що пропорції мають бути вірними, що має бути рівновага. (стр. 390, виділення додано).

По-друге, як відмічає Хазлітт, мета глави Сея - логічно викласти, що загальні періоди "перевиробництва" чи "недоспоживання" неможливі. Іншими словами, економічний спад не може відбутися через те, що економіка виробила забагато усього, чи через те, що споживачам бракує волі (Мальтус) чи спроможності (Харрінгтон) купувати те, що було вироблено. Ось що пише Харрінгтон (1981):

Протягом 30-х років існувало перенасичення споживацькими товарами через те, що робітникам бракувало купівельної спроможності, щоб викупити те, що вони виробили. Саме тому уряд почав приймати активну участь в економіці на стороні людей із низькими і середніми доходами протягом Нового Курсу Франкліна Делано Рузвельта. (стр. 31)

Знову, у твердженні Харрінгтона ми бачимо переконання, що (1) виробництво і споживання непов'язані, і що (2) якщо достатня кількість робітників не зможе знайти засоби, щоб "викупити продукцію", тоді знову з'явиться проблема перевиробництва/недоспоживання. Хазлітт (1979) включає главу, що атакує позицію "викупу продукції", відмічаючи, що виплата робітнику також є і затратами роботодавця, що означає, що ті, хто вірять у "викуп продукції" кажуть, що шлях збільшення споживання полягає у збільшенні бізнес затрат, що легко і логічно спростовується.

Також треба розуміти, що Сей не проголошує, що ділові спади чи рецесії неможливі, це буде розглянуте детальніше у наступній секції. Натомість, він просто намагається відповісти на твердження, що діловий спад не являється результатом "загального перевиробництва" товарів в економіці. Більше того, "закон Сея" не є законом в тому сенсі, в якому економісти розглядають закони як то закон обмеженості, закон попиту, закон альтернативних витрат чи закон пропозиції. Натомість, Сей екстраполює логіку, що міститься в цих законах, щоб зазначити простий факт, що виробництво і попит складно пов'язані, позаяк ніхто не може спожити без того, щоб хтось виробив те, що буде спожито, і що чим більше дехто виробляє, тим більше дехто може споживати.

Не даючи теорії бізнес циклу як таку, тим не менше, Сей окреслює базові параметри, з яких можна вибудувати теорію. Більше того, ці параметри являються необхідним фундаментом для АТБЦ і для розуміння циклів буму і спаду взагалі (включаючи теперішні економічні незгоди, що існують на момент написання цієї статті). Це буде викладено детальніше в секції, присвячені АТБЦ, але я включу цей пункт також тут.

Сей стверджував, що ділові спади є пропорціональними за природою, що забагато товарів в одному секторі - більше, ніж існує можливість спожити, зважаючи на вподобання і доходи споживачів - може бути вироблено, принаймні тимчасово, але що буде існувати відповідне зменшення у виробництві інших товарі. Іншими словами, ділові спади є питанням пропорціональних "хибних інвестицій" (використовуючи австрійський термін). Як ми побачимо, ця позиція критично важлива для розуміння АТБЦ.

3. Критики і прихильники закону Сея.

Сею не бракувало критиків і в його власні часи і зараз. Як вказує Соуелл (1985) критики-сучасники включали Мальтуса, Сісмонді і Маркса. Найбільш важливим критиком двадцятого століття був Джон Мейнард Кейнс (1937, 1953). Саме його "спростування" закону Сея будуть розглянуті в цій секції, оскільки і Кейнс, і сучасні критики вибудували свою критику на більш ранній критиці.

Свізі (1947) проголошує щодо Кейнса і його "Загальної теорії":

Історики через п'ятдесят років зможуть відзначити, що найбільшим досягненням Кейнса було звільнення англо-американської економіки від тиранічної догми, і вони навіть зможуть зробити висновок, що це, по суті, було заперечення, що не мало рівного собі позитивного досягнення (стр. 105).

Тим не менше, Свізі стає більш передбачливим, коли він каже, що "атаки Кейнса, хоча і здається, що вони направлені проти низки конкретних теорії, всі спростовуються по суті, якщо припускається достовірність закону Сея" (стр. 105). Отже, було важливо, щоб Кейнс і його послідовники "дискредитували" закон Сея.

Як вказує Хазлітт (1959), Кейнс "спростував" закон Сея взявши фрагмент із Мілля, в якому той стверджує, що

засобом платежу за товари є самі товари. ...Якщо ми раптово подвоїмо виробничі потужності країни, ми подвоїмо пропозицію товарів на кожному ринку, але ми маємо в той самий прийом подвоїти купівельну спроможність. (Процитовано у Хазлітта, 1959, стр. 34)

Кейнс атакує цей фрагмент як хибний на поверхні, тому що він начебто проголошує, що кожний вироблений товар автоматично знайде покупця і отже рецесії неможливі. Він пише:

Отже закон Сея - те, що сукупна ціна попиту випуску в цілому рівна сукупній ціні пропозиції на всі об'єму випуску - рівнозначний твердженню, що не існує жодних перешкод повній зайнятості. Тим не менше, якщо це не істинний закон, що пов'язує функції сукупного попиту і пропозиції ,існує життєво важлива глава в економічній теорії, яка ще має бути написана і без якої всі дискусії, що стосуються об'єму сукупної зайнятості беззмістовні. (стр. 26)

Харрінгтон також робить схоже твердження, оголошуючи, що "закон Сея стверджує, що якщо бізнес може виробити продукти, він може їх продати. Велика Депресія дискредитувала закон Сея" (стр.31). Отже, глава, яка було написана, щоб пояснити, що не спричиняло ділові рецесії, була перетворена на щось, що взагалі ніхто ніколи не писав: на нібито твердження класичних економістів, що "повна зайнятість" завжди була нормою.

Однак, як вказує Хазлітт, Мілль (1849, 1919) сам у наступному фрагменті пояснює контекст свого попереднього твердження, в якому він каже, "Насправді, можливо будуть існувати надлишки деяких речей" (Хазлітт, 1959, стр. 35). Соуелл (1974, стр. 43) цитує Мілля (1844) з іншого місця, коли той каже, що "виробництво не надмірне, а лише хибно пристосоване". Так само, на тій самі сторінці Соуелл цитує Рікардо, який каже, що "у всі часи бідою була погана адаптація виробництва товарів до потреб людства, а не поширеність товарів". Рікардо додає: "Людина хибить у виробництві, (але) не існує дефіциту у попиті".

Іншими словами, ті самі люди, які визнавали і погоджувалися із логікою Сея, також визнавали, що ділові рецесії були можливим, і що вони самі їх спостерігали. Як Хазлітт (1959) це викладає:

Якщо ви представили класичним економістам "виклад Кейнса" - іншими словами, якщо б ви запитали їх, що на їх думку сталося б під час падіння цін на товари, якщо виражені в грошах рівні зарплат у результаті дій профспілкових монополій і закріплення законами залишаться сталими або зростатимуть - вони безсумнівно відповіли б, що для вироблених товарів за таких економічно невиправданих виробничих затрат не будуть знайдені достатні ринки, результатом чого буде велика і протяжна незайнятість. (стр. 36)

Отже, критики закону Сея стверджували, що він абсурдний на поверхні і що він заперечує те, що спостерігалося багато разів в історії - ділову рецесію. Однак, ті, хто підтримує закон Сея, можуть спитати: "Як може глава, що визнає існування ділових рецесій, потім заперечити, що такі рецесії взагалі існували?". Дійсно, закон Сея не про заперечення рецесій чи навіть часткового перевиробництва товарів відносно попиту, він має справу із твердженням, що рецесії стаються через загальне перевиробництво товарів.

4. Як закон Сея допомагає вибудувати АТБЦ

Деталі АТБЦ викладені в Мізеса (1912) і Ротбарда (1975) та в інших місцях і не будуть пояснюватися тут. Тим не менше, через те, що стаття прямо пов'язує закон Сея із АТБЦ, пояснення економічної кризи Ротбарда як пропорційної життєво важливе для розуміння відносин.

У поясненні того, як стаються буми і спади бізнес циклу Ротбард пише, що проблема полягає в тому, що австрійські економісти звуть "кластером помилок" підприємців і власників бізнесів:

Тому пояснення депресій не можна знайти, звертаючись до конкретних або навіть загальних ділових коливань як таких. Головна проблема, яку теорія депресії має пояснити: чому утворюється несподіваний кластер ділових помилок? Це перше запитання до будь-якої теорії циклу. Ділова активність протікає вдало і більшість бізнесів заробляють пристойні прибутки. Раптом, без попередження умови змінюються і більшість фірм несуть збитки; вони несподівано відкривають, що зробили болісні помилки у своїх передбаченнях. (стр. 16)

Найширші коливання, відмічає Ротбард, відбуваються не у галузях споживацьких товарів, а радше у капітальних галузях або галузях виробничих товарів. Іншими словами, спад не починається через те, що споживачі раптово вирішують купувати менше товарів, а радше через те, що економічні умови у певних галузях раптово виявилися похмурими.

Ротбард продовжує, кажучи, що у нормальній вільноринковій економіці не буде існувати кластерів помилок підприємців, а радше ці помилки будуть розподілятися на більш випадковий манір. Тим не менше, комбінація банківської системи із частковим резервуванням і агресивні спроби центрального банку розширювати грошову масу в економіці викривить структуру виробництва. Ротбард спершу вказує, що якщо люди змінюють свою перевагу у часі, споживаючи менше в теперішньому, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому, тоді збільшення у заощадженнях, які вони додають до системи, сигналізують підприємцям, щоб вони подовжували структуру виробництва і інвестували в капітальні товари на противагу споживацьким товарам, що відповідають вподобанням людей, які надаються перевагу витраті своїх ресурсів у теперішній момент.

Тим не менше, він вказує, що якщо гроші, які направляються у сектори капітальних товарів з'являються через те, що уряди і їх банківські партнери розширюють кредит без подібного розширення реальних заощаджень, то починаються проблеми:

Отже, що стається, коли банк друкує нові гроші (або у вигляді банкнот, або у вигляді банківських депозитів) і позичає їх бізнесам? Нові гроші наповнюють ринок позик і знижують позичкову ставку відсотку. Це виглядає так, наче пропозиція заощаджених фондів для інвестицій збільшилася, оскільки ефект такий самий: пропозиція фондів для інвестування очевидно збільшилася і відсоткова ставка зменшилася. Коротко кажучи, бізнесмени, направляються на хибний шлях такою інфляцією, вірячи, що пропозиція заощаджених фондів більша, ніж вона дійсно є. (стр. 18, виділення Ротбарда)

Звідси хибні розміщення, що розпочинаються як інвестиції, наповнюють лінії виробництва, які не можуть бути підтримані. Нові "інвестиції" змінюють структуру виробництва у напрямку і масштабі, що не відображає дійсні бажання і шаблони витрат споживачів. Ротбард додає:

люди поспішатимуть відновити старі пропорції, і попит знову зміститься від вищих до нижчих порядків. Галузі капітальних товарів виявлять, що їх інвестиції були помилковими: що те, що вони вважали прибутковим, насправді провалюється через нестачу попиту з боку їх підприємницьких споживачів. Вищі порядки виробництва виявилися марнотратними і хибні інвестиції мають бути ліквідовані.

Улюблене пояснення кризи полягає в тому, що вона походить із "недоспоживання" - від брак споживацького попиту на товари за цінами, які можуть бути прибутковими. Але це йде в розріз із загальновідомим фактом, що саме галузі капітальних товарів, а не споживацьких товарів дійсно страждають під час депресії. Неспроможність існує у підприємницькому попиті на товари вищих порядків і це в свою чергу спричиняється зміщенням попиту назад до старих пропорцій. (стр. 18-90, виділення Ротбарда).

Ротбард продовжує:

Тоді "бум", насправді, є періодом марнотратних хибних інвестицій. Це час, коли робляться помилки через втручання банківського кредиту у вільний ринок. "Криза" настає, коли споживачі починають знову відтворювати бажані пропорції. "Депресія", насправді, є процесом, за допомогою якого економіка налаштовується до втрат і помилок буму, і відновлює ефективне задоволення споживацьких бажань. Процес відновлення складається із стрімкої ліквідації марних інвестицій. Деякі з них будуть облишені загалом (як міста-привиди на Заході, збудовані під час буму 1816-1818 і покинуті в часи Паніки 1819), деякі будуть направлені до інших застосувань. (стр. 19, виділення Ротбарда)

Іншими словами, проблема економіки полягає у некоректних пропорціях виробництва, а не в загальному падінню у споживанні. Ця позиція суттєво важлива для розуміння не лише АТБЦ, але також розуміння того, як закон Сея допомагає викласти основу цієї теорії. Соуелл (1985) пише:

Задовго до того, як на сцені з'явилися Енгельс і Маркс, економісти ділилися на дві головні групи - (1) ті, хто пояснював депресії недостатнім попитом (теоретики "загального перенасичення", що розпочали свій лік із Сісмонді і Мальтуса) і (2) ті, хто наполягав, що депресії були спричинені внутрішніми диспропорціями у композиціії сукупного випуску - забагато А і замало Б - а не його загальною надмірністю відносно сукупного попиту. (стр.92-93)

Кажучи про пропорційність, Сей пише:

Але можуть спитати... як так стається, що в деякі часи відбувається таке велике перенасичення товарами на ринку і так складно знайти застосування для них? Чому один із надзвичайно поширених товарів може бути обміняним на інший? Я відповім, що перенасичення конкретним товаром постає від того, що він виходить за межі загального попиту на нього з однієї із двох причин. Чи через те, що він вироблявся у надлишковій кількості, чи через те, що виробництво інших товарів різко знизилося.

Саме через те, що виробництво деяких товарів скоротилося, інші товари занадто поширені. (стр. 135, виділення додано).

Кажучи по-іншому, відносні пропорції - невірні. Якщо хтось приймає це твердження (на противагу тим, хто притримується теорії "недоспоживання"), тоді критичне питання полягає в наступному: чому економіка приходить у безлад?

Причина, як окреслено Гаррісоном (1984), полягає в тому, що збільшення кількості нових грошей також змінює відносні ціни в межах структури виробництва. Класичні економісти, так само як і австрійські вірили, що хоча гроші слугують як засіб обміну, тим не менше, реальна економіка, а саме відносини між реальними товарами є ключовими для розуміння того, що відбувається. Наприклад, і барель нафти, і страва у доброму ресторані можуть коштувати 50 доларів. Хоча ціни визначені у доларах, вони рівні в реальних термінах, принаймні у бартері.

Однак, такі відносини можуть змінитися при певних обставинах. Припустимо, що споживацькі вподобання змінилися після тривалого періоду і люди бажають використовувати більше нафти, таким чином роблячи нафту вдвічі дорожчою за страву у ресторані. З економічної точки зору хоча це і означає, що через ці зміни у вподобаннях будуть відбуватися налаштування в економіці, але це не спричинить хибних розташувань. Це просто означатиме, що у реальних термінах нафта тепер удвічі цінніше для споживачів відносно страви в доброму ресторані, і що вибори споживачів налаштуються у відповідності до цього, тоді як підприємці розпізнаються зміну у споживацьких вподобаннях і направлять більше ресурсів на нафту.

Тим не менше, якщо відбувається раунд інфляції, відносини також зміняться, але зовсім іншим чином. Типова модель, яка викладають в класних кімнатах, і яка прослідковує зміни у грошовій масі - MV = PY, де M дорівнює кількості грошей, V - "швидкість" або наскільки швидко вони розповсюджуються в економіці, P - "рівень цін" або середньо зважена величина всіх споживацьких товарів і Y - національний "випуск”. Якщо M подвоїться, але V і Y залишаться незмінними, тоді P також подвоїться.

Хоча це зручна для викладання студентам модель, тим не менше, вона не демонструє точно, що відбувається протягом періоду інфляції. Ціни на споживацькі і виробничі товари не ростуть разом рівномірно. Натомість, інфляція, яка, насправді, є ситуацією, за якої вартість граничної одиниці грошей зменшується відносно до реальних товарів, як зазначено Мізесом (1912) і Ротбардом (1993). Ця проста, але важлива позиція часто випускається з уваги багатьма мейнстрімовими економістами, які наполягають на визначенні інфляції як зростанні вибудованого і стилізованого середнього рівня споживацьких товарів. (Уряд також складає індекс виробничих цін, але він також є середньо зваженою величиною обраних цін, з тією різницею, що це ціни на фактори виробництва, а не споживацькі товари).

Хоча така статистика може надати цікавий привід для дискусі, вона не пояснює, що відбувається протягом інфляційного періоду. Ціни на товарі дійсно зростають, але вони зростаються на так, що відносні ціни змінюються, навіть якщо споживацькі вподобання не змінюються так само. Наприклад, коли гроші втрачаються свою вартість після того, як збільшується їх кількість, ціни на такі товари, як нафта чи золото (і інші товари, які відкрито продаються на товарних біржах) збільшуються швидше, ніж ціни на послуги і деякі споживацькі одиниці, не кажучи вже про ціну праці, яка часто встановлюється через контракти чи інші довгострокові договори.

Це не єдина проблема. Як раніше пояснив Ротбард, механізм введення нових грошей в економіку - процес банківських позик - призводить до двох проблем зміщення. По-перше, якщо чиновники центрального банку утримують відсоткові ставки нижче рівня, де вони були б природно через попит і пропозицію позичкових фондів, тоді, змінюючи це відношення, цей процес надасть перевагу виробникам виробничих товарів над виробниками споживацьких товарами, навіть якщо споживацькі вподобання не змінилися. По-друге, коли нові гроші поширюються економікою, це зменшує вартість грошей, далі змінюючи відносні ціні на товари.

Лише той, хто розуміє, як такі дії порушують реальні відносини між товарами один до одного, може зрозуміти, чому буми, що ведуться центральними банками, не можуть підтримуватися. Через деякий час відносини товарів в економіці, що піддається таким введенням кредиту, стає нефункціональними і розпадаються самі собою. Економісти, які наполягають на визначенні інфляції як ситуації, за якої всі ціни зростають одночасно. не побачать, як збільшення у грошовій масі через введення банком кредиту за поручительства уряду може викривити внутрішню роботу економіки.

Дійсно, це одна з речей, яка відділяє дві групи економістів, як окреслено вище Соуеллом. Економісти, які вірять, що економічні рецесії спричинені раптовим падінням у сукупних витратах, також повірять, що нові введення банківського кредиту і урядові витрати поправлять стан справ. Тим не менше, економісти, які погоджуються із Сеєм і австрійцями в тому, що бум розлагоджує фундаментальні пропорції товарів в межах економіки також визнають, що урядові політика - і особливо така, що обстоювалася Кейнсом і його послідовниками - спричинять подальші викривлення, таким чином зробивши економічний спад ще гіршим.

Це правда, що Сей не наводив причин того, що спричиняє ці диспропорції (Ротбарад пише, що Давід Рікардо розвинув прототип того, що стало АТБЦ), і пройшло століття, перш ніж Мізес формально розвинув теорію, яка охопила не тільки причини викривлень, але також пояснила, як центральний банк зазвичай був породжувачем кризи. Тим не менше, зрозуміло, що він і його прихильники були на вірному шляху.

5. Висновок.

Закон Сея, який часто невірно розуміється і напевно невірно обмовляється, є важливою частиною АТБЦ. Цей "закон" не достатній, але необхідний для того, щоб АТБЦ була вірною. Незважаючи на те, що АТБЦ заплутана і витончена економічна теорія (на відміну від модних зараз більш грубих понять "сукупного попиту" і "сукупної пропозиції"), в її суті лежить простий факт того, що монетарні інтервенції урядових чиновників в підсумку викривляють відносини економічних засад і позбавляють економіку балансу.

Саме тому австрійці кажуть, що рецесія - необхідна частина відновлення "належних" економічних відносин, які існують в економіці між споживацькими товарами і факторами виробництва. Закон Сея надає АТБЦ критичне нагадування, що не може існувати рецесії без фундаментальних економічних відносин в межах економіки, які спершу були розладжені.

На жаль, економісти продовжують хибно представляти і навіть обмовляти закон Сея. У своїй найпростішій позиції, це економічна тавтологія: будь-хто не може спожити перед цим не виробивши, і те, що хтось виробить, стає основою для визначення того, що хтось споживає. Сей не "відкрив" цей факт, але він звернув на нього увагу і два століття потому закон Сея лишається настільки ж придатним, як і тоді, коли "Трактат" вперше з'явився у друці.

Посилання

Anderson, Benjamin M. 1949. Economics and the Public Welfare. New York: D. Van Nostrand.

Garrison, Roger. 1984. “Time and Money: The Universals of Macroeconomic Theorizing.” Journal of Macroeconomics 6 (2).

Hazlitt, Henry. 1979. Economics in One Lesson. Westport, Conn.: Arlington House.

——. 1959. The Failure of the New Economics. New York: D. Van Nostrand.

Keynes, John Maynard. 1953. The General Theory of Employment, Interest, and Money. New York: Harcourt Brace Javonovich.

Malthus, Thomas. 1951–55. Letters quoted from David Ricardo. The Works and Correspondence of David Ricardo. 10 vols. Ed. P. Saffra. London: Cambridge University Press.

Mill, John Stuart. 1919. Principles of Political Economy. Ashley ed. London: Long- manns, Green.

——. 1844. “On the Influence of Consumption on Production.”

Mises, Ludwig von. 1981. The Theory of Money and Credit. Indianapolis, Ind.: Lib- erty Fund.

——. 1960. “Lord Keynes and Say’s Law.” In The Critics of Keynesian Economics. Ed. Henry Hazlitt New York: D. Van Nostrand.

——. 1950. “Stones Into Bread: The Keynesian Miracle.” The Freeman. October 30.

Ricardo, David. The Works and Correspondence of David Ricardo. 10 vols. Ed. P. Saf- fra. London: Cambridge University Press, 1951–1955.

Rothbard, Murray N. 1993. Man, Economy, and State. Auburn, Ala.: Ludwig von Mises Institute.

——. 1975. America’s Great Depression. Kansas City: Sheed and Ward. Say, Jean Baptiste. 1826. Traite’ d’economie politique. Philadelphia.

Schiller, Bradley. 1997. The Macroeconomy Today. 7th edition. New York: Irwin McGraw-Hill. Pp. 168-69.

Smith, Adam. 1982. An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations. Indianapolis, Ind.: Liberty Fund.

Sowell, Thomas. 1985. Marxism. New York: Basic Books.

——. 1974. Classical Economics Reconsidered. Princeton, N.J.: Princeton University Press.

Sweezy, Paul M. 1947. Quoted in The New Economics. Ed. Seymour E. Harris. New York: Alfred Knopf. P. 10.

Ця стаття вперше була опублікована в журналі "The Quarterly Journal Of Austrian Economics" в 2009 році.

Публікується з дозволу автора.

Коментувати у блозі