Велика Рецесія останніх років знову запалила економічні дебати, що вперше розгорнулися близько 80 років тому між майбутнім Нобелівським лауреатом Фрідріхом Хаєком і Лордом Джоном Мейнардом Кейнсом, можливо найбільш важливим економістом XX століття. Від тисяч сторінок тексту в академічних журналах, популярних виданнях до реп відео-кліпу, який побачило більше ніж 2 мільйони глядачів, цей цикл дебатів Хаєка-Кейнса, цілком вірогідно, масштабніший і інтенсивніший, ніж оригінальний. Більшість сьогоднішніх розмов зосереджуються на тому, в чому бачення економіки двома мислителями були відмінними і таким чином вели до різних політичних висновків. Загальна уявлення полягає в тому, що Хаєк мав значно більше впевненості у само-виправляючих силах ринку, тоді як Кейнс більше зосереджувався на тому, як ці процеси можуть зламатися. В свою чергу, в Хаєкове баченні рецесій бум, що передував спаду, розглядався як період, що заслуговує головної уваги, так як саме урядові маніпуляції монетарною системою ведуть до міжчасової дискоординації і помилкових інвестицій, які врешті проявляються себе коли бум переходить в спад. Кейнсіанці, на противагу, присвятили свою енергію фазі спаду циклу, можливо не дивно, так як магнум опус Кейнса був написаний і виданий в часи розпалу Великої Депресії.

Хоча ці відмінності напевно реальні і значущі, вони лише лежать на поверхні того, що, я стверджую, є найбільш фундаментальною різницею між Хаєком і Кейнсом. Щоб зрозуміти, чому вони не погоджувалися щодо того, в якій мірі ринки були само-виправляючимися і отже щодо того, в якій мірі уряди мали і могли покращити результати, які створювали, ми маємо облишити загальні погляди на само-пристосованість ринку і ролі уряду і поглянути на їх конкретних поглядів на економіку. В цьому плані також багато було написано про їх дуже різні підходи до того, що зараз відомо як макроекономіка, і що можна знайти у працях обох мислителів. Тим не менше, різницю навряд чи можна знайти на рівні, скажімо, австрійської теорії бізнес циклу як такої у порівнянні із кейнсіанською моделлю доходів-видатків як такої. Ці "макро" моделі грунтуються на дуже різних поглядах на мікроекономічні процеси, що лежать в їх основі. Погляд кожного мислителя на стабільність макроекономіки насправді є відображенням того, як вони розуміли координаційні процеси мікроекономіки. Більш конкретно, я стверджуватиму, що саме те, як кожен мислитель розумів, чи не спромігся зрозуміти, роль капіталу у ринковій економіці, є суттю їх контрастуючих поглядів на економіку в цілому. Ці контрастуючі концепції капіталу критичні для їх розуміння більш широких питань про те, чи здатний ринок генерувати міжчасову координацію або чи він піддатний систематичним провалам у цьому відношенні. Кейнсіанство довгий час вірило в останнє і я стверджуватиму, що хибний погляд Кейнса на капітал може допомогти пояснити чому його погляд на міжчасову координацію - помилковий. На завершення, я розгляну, як ці погляди на капітал вплинули на те, як Хаєк і Кейнс бачили бізнес цикл і особливо політику протягом фази спаду.

Австрійська концепція капіталу

Концепція капіталу, яка лежить в основі хаєкіанського підходу до буму і спаду, повинна розумітися в ширшому контексті австрійської школи, із якої вийшла його робота. Австрійська теорія капіталу починається там, де починається австрійська школа - із "Принципів економіки" Карла Менгера (1981 [1871]). Конкретніше, саме Менгер окреслив різницю між товарами "першого порядку" і товарами "вищих порядків". Товари першого порядку - ті, які призначені для прямого задоволення потреб споживачів. Товари вищих порядків - ті, які докладаються до виробництва товарів першого порядку. Шматок хліба, який я з'їдаю на сніданок - це товар першого порядку, тоді як борошно, яйця, молоко тощо, які пішли на його виготовлення - товари другого порядку. Вхідні ресурси, які пішли на виготовлення борошна чи молока (наприклад, доїльні апарати на фермі, на якій було виготовлено молоко) - товари третього порядку і так далі. В загальному вигляді для австрійців капітал - це будь-який вхідний ресурс, що докладається до виробництва товарів першого порядку чи то прямо, чи то непрямо. Тобто капітал - це всі товари вищих порядків.

Інший спосіб дивитися на питання, що робить дещо капіталом - це дивитися на це як на питання функції. Капітал - це те, що капітал робить: докладається до планів підприємців. Важливість цього спостереження полягає в тому, що один і той же товар може бути капіталом в одній ситуації і не бути в іншій. Ідентичний сандвіч із шинкою буде споживацьким товаром і не капіталом, якщо я приготував його вдома для прямого споживання. Тим не менше, якщо я візьму той самий сандвіч і покладу його в кошик для пікніку і потім продам його в моєму магазині, він тепер капітальний товар, так як він "незакінчений" елемент в моєму плані продати готовий ленч для пікніку. Що робить чи не робить сандвіч капіталом, так це його відношення до інших товарів і послуг у планах актора. Це контекст чи навіть краще місце, яке товар посідає в структурі чи мережі виробництва - те, що визначає його в якості капіталу. Австрійська теорія капіталу заперечує те, що можна дивитися на товарі чи послугу, чи навіть на нематеріальну цінність відокремлено і визначити чи являється вона капіталом. Не фізичні якості товару роблять це визначення, але те, яке місце він посідає у мережі планів акторів. Саме через це Людвіг Лахман (1956; 4) постійно посилається на структуру капіталу:

В цій книжці нашою головною задачею буде дослідити зміни, які ця мережа відносин між капіталом, в межах фірм і між фірмами, зазнає в результаті неочікуваних змін. Для цієї мети ми маємо ставитися до "капітальних фондів" не як до гомогенного агрегату, але як до структурованої моделі. Теорія капіталу, у крайньому разі, - морфологія тих форм, які ця модель набуває у змінному світі.

Наголос на відносинах і неочікуваній зміні також підкреслює динамічну природу теорії.

Через те, що будучність капіталом залежить від розташування товару в межах плану, можливо і доволі вірогідно, що один і той самий товар може слугувати як капітал у більш ніж одному мислимому плані. Будь-який певний товар має те, що Лахман (1958: 2) називає "множинною специфічністю", яка означає властивість використання у більш ніж один спосіб, але тим не менше в обмеженому числі способів. Що є центральним для австрійської теорії, це те, що капітал не є гомогенним; капітальні товари не являються ідеальними замінниками один одного. Будь-який певний товар може слугувати в обмеженому числі виробничих планів і неможливо скласти деякий конкретний виробничий план із будь-яких капітальних товарів. Товари не є нескінченно замінними і не всі товари володіють необхідною доповнюваністю для того, щоб бути частиною деякого конкретного виробничого плану. Наголос на "гетерогенності" капіталу відрізняє австрійську теорію капіталу від багатьох її попередників, особливо тих, найбільш очевидні "завод Крузонія" і "шму" Солоу, які розглядали капітал як гомогенний фонд ресурсів, з якого рівно корисні "ковші" можуть застосовуватися до будь-якого виробничого процесу.

Визнання того, що капітал - гетерогенний, таким чином, вказує на важливість доповнюваності і замінності капіталу. Коли вони розглядаються як частина виробничого плану, різні капітальні входи мають "підходити один до одного" для того, щоб план можна було виконати. Наскільки добре капітальні входи можуть підходити один до одного таким способом є їх мірою доповнюваності. Що роблять підприємці, так це складають свої плани, щоб інтегрувати доповнювані капітальні входи. В розумі підприємця в той момент, коли план приводиться у дію, різні капітальні входи знаходяться у відношенні доповнення один до одного. Замінність, з іншого боку, як риса капітальних товарів проявляється, коли ми розглядаємо динамічну зміну. Плани підприємців завжди складаються у світі невизначеності і можуть не вдатися так, як було задумано. Коли плани не вдаються в тій чи іншій мірі, підприємці можуть захотіти перемістити свої капітальні входи і сформулювати новий план. На цій стадії центральним питанням є міра, в якій один капітальний товар у плані може замінити інший. Замінність капіталу - це те що має значення, коли необхідна зміна.

Що направляє цей процес формулювання планів, розкладання і перекладання - це монетарні розрахунки. У ринковій економіці, в якій капітальні товари мають грошові ціні, ці ціни роблять можливими для підприємця перспективно формулювати бюджети і ретроспективно обраховувати прибутки і збитки. Бюджети, що базуються на цих цінах, це те, що робить можливим для підприємців вирішувати, які капітальні товари будуть ефективно слугувати як доповнення в інтегрованому виробничому плані. Після того, як план було виконано, прибутки і збитку подають сигнали власнику капіталу, був чи ні його план успішним, що дає можливість їм вирішити чи були в дійсності використання капіталу достатньо доповнюваними, щоб продовжувати. Якщо ні, тоді грошові ціни на інші капітальні товари надають інформацію, необхідну для початку ще одного раунду розрахунків і бюджетування, щоб побачити, якого виду капітальні товари зможуть послугувати як замінники для частин проваленого плану.

Процес підприємництва і монетарного розрахунку є постійним процесом створення плану, виконання і перегляду із відповідним розглядом доповнюваності і замінності капітальних входів в цих планах. Результатом цього триваючого процесу є створення капітальної структури, яка є непланованим наслідком різних рішень, що робляться підприємцями. Хоча кожен окремий підприємець свідомо і намірено складає разом доповнюючі капітальні одиниці у виробничий план, міра інтеграції і доповнюваності у капітальній структурі економіки як цілого являється емерджентним наслідком взаємодії між внутрішньо плановою доповнюваністю і внутрішньо плановою замінністю.

В австрійському баченні економіка нагадує великий пазл із капітальними товарами, що слугують як окремі шматочки, і немає жодної готової картинки, щоб направити різні окремі зусилля, щоб створити осмислене зображення. Для Хаєка і інших австрійців кожен з цих шматочків має унікальну форму, тим не менше, здатний з'єднатися із певним обмеженим числом інших шматочків, щоб сформувати потенційно осмислену форму, якщо з'єднається правильним чином. Якщо ми далі уявимо те, що пазл "каже" нам, що ми з'єднали шматочки правильно, програючи приємний звуковий сигнал, і дуже неприємний, коли ми цього не робимо, ми матимемо доволі добру аналогію із ринком. Ці звуки слугують як аналогія до прибутку і збитку і допомагають направляти всіх нас, кожного працюючого у своїй області, у намаганнях скласти цей пазл без картинки, що направлятиме нас. Із цієї точки зору капітальна структура і процес монетарних розрахунків, який її рухає - фундаментальний координуючий процес ринкової економіки. Складання цих шматочків разом настільки правильно, наскільки це можливо у відповідь до знання і стимули, що створюються приємними і неприємними звуками прибутку і збитку - це те, що забезпечує триваючу економічну координацію і зростання. Капітал визначальний для ідеї, що ринок не потребує зовнішнього втручання для того, щоб бути достатньо скоординованим.

Капітал в Кейнса

Кейнсова концепція капіталу відмінна настільки, наскільки це тільки можливо. В загальних термінах Кейнс розглядав капітал або як недиференційований агрегат, розглядаючи капітал як частину більш широких "факторів виробництва" у "Трактаті про гроші" в 1930 році, або у термінах капітальних засобів, які мають інвестуватися в "Загальній теорії" в 1936 році. В багатьох вимірах проблема полягає в тому, що Кейнс насправді не мав теорії капіталу в тому сенсі, в якому Хаєк і австрійці використовували термін. Як Хаєк вказує в своїй рецензії на "Трактат", що робить Кейнс в цій книжці, так це намагається розповісти Вікселову історію про інвестиції, заощадження і рівень цін, але без австрійської (через Бьом-Баверка) теорії капіталу, на яку полягався оригінальних аргумент Вікселя Конкретно, Хаєк (1995 [1931]: 125) стверджує, що Кейнсове трактування процесу, за допомогою якого нинішній випуск виробляється хибний саме тому, що він розглядає цей процес як "інтегральне ціле, в якому лише ціни, що платяться спочатку за фактори виробництва мають яке-небудь відношення до його прибутковості". Іншими словами, Кейнс не визнає, що виробництво проходить у стадіях і що капітальні товари посідають конкретне місце у процесах цих стадій, чи у термінах Менгера що капітальні товари можуть займати різні рівні у структурі виробництва.

Кейнс стверджує так, наче зміни у інвестиціях достатні для пояснення зміни у виробничому процесі через їх вплив на агрегований капітал у суспільстві. Порівняно із австрійським фокусом на глибинних процесах налаштування між стадіями виробництва і конкретних капітальних товарах, які їх займають, Кейнс оперує на занадто високому рівні агрегації, де він не може відрізнити між цими стадіями виробництва. Як зазначив Хаєк, саме зміни у різницях цін між товарами на цих різних стадіях (тобто, товарами різних порядків) визначають потік ресурсів у виробничому процесі. Кейнсове "нехтування можливістю флуктуацій між цими стадіями" - це те, що Хаєк бачить як те, що привело його до помилок в обговоренні ролі інвестицій і його розумінні "макроекономічних" феноменів. Це контекст до одного із найбільш цитованих рядків Хаєка про Кейнса, який взятий із Хаєкової (1995 [1931]: рецензії до "Трактату": "Агрегати містера Кейнса приховують найбільш фундаментальні механізми зміни". З австрійської точки зору саме дизагрегована структура капіталу і рух ресурсів і конкретних капітальних товарів і праці, доповнюючої їх, поміж різних стадії виробництва - фундамент розуміння "макроекономічних" змін.^[1]

Кейнсовий агрегований погляд на капітал також явний у короткій примітці у "Загальній теорії", що обговорює працю Френка Найта. Хаєк і Найт довгий час сперичалися з приводу своїх власних контрастуючих концепцій капіталу. Хаєк гостро критикував Найтовий погляд, що капітал краще всього розуміється як недиференційований, гомогенний агрегат із якого "шматки" можуть бути застосовані для виробництва конкретного споживацького товару. Це було абсолютно протилежно до австрійського погляду на капітал як диференційований, гетерогенний і втілений у конкретних товарах. В главі про "Класичну теорію проценту" Кейнс (1936: 176) в примітці схвально відзначає Найтову статтю 1932 року, яку Кейнс проголошує як "підтверджуючу міцність Маршаллівської традиції як і непридатність Бьом-Баверкового аналізу". У додатку до цієї глави Кейнс в обговоренні відкрито відкидає Мізесову і Хаєкову теорію відсотку як пов'язану із відносними цінами капітальних товарів і споживацьких товарів. Кейнс визнає, що "неясно як було досягнуто таких висновків" і намагається реконструювати аргумент. Він зрештою звинувачує Мізеса в тому, що той "плутає граничну ефективність капіталу із ставкою відсотку" (1936: 193). Тим не менше, концепція "граничної ефективності капіталу" є чужинною для австрійців саме через те, що трактування капіталу як цілого, що має "граничну ефективність", йде в розріз із їх розуміння капітальної структури. Питання стоїть завжди про вартість продуктивності конкретного активу зважаючи на його місце в структурі виробництва.

Таке занадто агрегований розуміння капіталу і його неспроможність бачити рухи поміж стадіями виробництва ставить ще одну проблему перед Кейнсом. Для нього вона ускладнює розуміння того, як капітал може втратити вартість без зміни у його фізичному характері. В єдиній справжній згадці австрійського погляду на капітал у "Загальній теорії" Кейнс (1936: 76) каже:

Видається ймовірним, що формація капіталу і споживання капіталу, як використовується австрійською школою економістів, не є ідентичними чи то із інвестиціями і дизінвестиціями як визначено вище, чи то із чистими інвестиціями чи дизінвестиціями. Зокрема, споживання капіталу, як кажеться, відбувається в обставинах, коли доволі очевидно немає чистого зменшення у капітальному устаткуванні як визначено вище. Тим не менше, я був неспроможний знайти посилання на жодний уривок, де значення цих термінів ясно пояснювалося б. Наприклад, твердження, що формація капіталу відбувається, коли існує подовження періоду виробництва не просуває набагато розуміння.

Не беручи до увагу Кейнсовий тон, цей уривок багато показує щодо відмінності в підходах. Кейнс, здається, заплутаний із австрійського твердження, що капітал може бути "спожито", навіть коли немає чистого зменшення у фізичному капіталі. Відповідь на цю головоломку полягає в тому, що капітал для австрійців стосується вартості, а не самого фізичного об'єкту. Якщо ми побудуємо машину в передчутті якогось певного майбутнього попиту і потім з'ясуємо, що наші очікування були хибними, машина втратить у вартості (що є формою капітального споживання), але не розпадеться на порох. Капітальні товари цінуються у термінах (дисконтованої) вартості майбутніх споживацьких товарів, які вони вироблять. Якщо споживацький попит змінюється, вартість капітальних товарів змінюється (припускаючи, що він недостатньо різнобічний, щоб виробляти новий продукт, який зараз перебуває у попиті) і капітал втрачає у вартості, отже капітал було спожито, навіть якщо фізичний фонд капіталу не змінився. Це зауваження буде важливим у нашому пізнішому обговоренні бізнес-циклу.

Обговорення Кейнсом капіталу у глави "Завершальні примітки" "Загальної теорії" демонструє дуже відмінний погляд на нього, ніж той, якого притримувалися австрійці і багато інших. В цій главі він повертається до декількох тем книги, щоб ствердити, що добра політика вимагає більше соціального контролю за рівнем інвестицій і ставкою відсотку. Зокрема, через те, що він вірить, що "немає жодних властивих причин для обмеженості капіталу" і що "відсоток сьогодні не нагороджує жодної справжньої пожертви", немає жодних причин не використовувати монетарну політику і державний управління, щоб забезпечити "зростання капіталу аж до тієї відмітки, коли він перестане бути обмеженим" (1936: 376). Кейнс вірить, що державі треба "визначати агрегований об'єм ресурсів, присвячений приросту інструментів, і базову ставку нагороди тим, хто їми володіє" через соціалізацію інвестицій. Тут Кейнс не бачить жодного зв'язку між відносними цінами різних порядків товарів, не згадуючи про прибуткові і збиткові сигнали ринку і ефективне розташування капіталу. Лише вірячи, що проблема сутнісно агрегатна і ігноруючи мікроекономічну структуру капіталу, Кейнс міг би прийти до такого погляду. Для австрійців, таких як Хаєк, капітал був складно пов'язаний із процесом економічних розрахунків, які вимагали приватної власності, обміну і монетарних цін (Мізес 1920). На Хаєковий погляд, Кейнс радикально не зрозумів природу капіталу і його роль у ринковій економіці.

За декілька років після того, як з'явилася "Загальна теорія", Хаєк був надзвичайно критичний лише цієї частини аргументації. Він стверджував, що Кейнс виклав "економіку багатства", в якій обмеженість капітальних товарів була нерелевантною, тому що він проігнорував механізм відносних цін, віддавши перевагу натомість розгляду капіталу лише як дисконтованого потоку майбутніх послуг, що базується на монетарно визначених ставках відсотку. В такому світові достатня експансійна монетарна політика може знизити відсоткові ставки настільки, що капітал буде видаватися необмеженим. Як відмітив Хаєк (2007 [1941]: 343):

Зрозуміло, що якщо ми взагалі хочемо зрозуміти механізм, який визначає відносини між витратами і цінами, а отже і рівень прибутку, саме до відносної обмеженості і різних типів капітальних товарів і інших факторів виробництва ми маємо скерувати нашу увагу, позаяк саме обмеженість визначає їх ціни.

Він продовжив відмітивши, що обмеженість в цьому контексті може бути зрозуміла як товар, у якого збільшення в попиті, збільшуватиме його ціну. Навіть коли хтось, як це робить Кейнс, припускає незадіяні ресурси, за австрійського погляду на капітал, не кожен незадіяний ресурс є ідеальним замінником до іншого, таким чином сама гетерогенність капіталу робить окремі капітальні товари обмеженими. Хаєкова явна імплікація полягає в тому, що Кейнс серйозно помилявся щодо природи капіталу і його важливості у створенні економічної координації.

У свої пізніші роки Хаєк був доволі відкритим у своєму погляді, що Кейнс не знав про капітальну теорію майже нічого. У статті, що дивиться на Кейнсіанську революцію, написаній у 1966 році, Хаєк (1978: 285) сказав: "Я не думаю, що він колись систематично розмірковував над теорією капіталу," - додаючи, що Кейнсове "припущення, що всі товари і фактори доступні в достатній кількості, робить усю цінову систему надмірною, невизначеною і незрозумілою". (1978: 286). І 17 років потому, в 1983 році, Хаєк (2007: 249) пише, що Кейнс і інші економісти кембріджської традиції серйозно не розглядали "теорію капіталу Мілля-Джевонса, пізніше розвинуту Бьом-Баверком і Вікселем". Він також відмічає, що "розробка досі неадекватно розвиненої теорії капіталу була необхідною перед грунтовним спростування Кейнсового аргументу".

Ще одне заключне спостереження, яке Хаєк (1978: 284-5) зробив в есеї 1966 році, було те, що Кейнс був обмежений у своєму розумінні економіки, і капітальної теорії зокрема, через те, що його володіння німецькою було дуже слабким. Один з прикладів цього - те, що Кейнс рецензував Мізесову "Теорію грошей і капіталу" незабаром після її виходу і явно не зрозумів Мізесового аргументу, оскільки, Хаєк натякає, його німецька була просто недостатньо доброю. Більш загально: "те, що було досягнено Вальрасом і Парето, австрійцями і шведами, було для нього в переважній мірі закритою книгою". Зважаючи на центральність капітальної теорії для цих австрійських ідей і зважаючи на те, як австрійський підхід відрізнявся від інших теорій капіталу, Кейнсова слабкість у німецькій могла б доволі добре пояснити, чому він мав проблеми, як відмічено вище, у сприйнятті того, про що там йшлося. Це також пояснює, як в "Трактаті" Кейнс міг використати в широкому розумінні Вікселову перспективу, якій бракувало власного Вікселового фундаменту Бьом-Баверкової теорію капіталу.

Констрастуючі погляди на міжчасову координацію

Австрійці, такі як Хаєк, довгий час стверджували, що ніхто не може зрозуміти, чому економіка переходить в стан рецесії без розуміння того, як економіка працює в здоровому стані. Із цим розумінням австрійці схиляються до того, щоб дивитися на порушення у процесах, які за нормальних умов утримують економіку "здоровою" як на спосіб пояснення, як вона може захворіти. Більш конкретно вони шукають пояснень рецесій чи "спадів", питаючи чи передував спаду бум. Бум не обов'язкова умова для рецесії, але достатня і австрійці стверджують, що передуюючий бум найчастіша причина спаду. Ключ до розуміння того, чим являється цикл бумів і спадів - те, як капітальна структура викривляється в період буму, що також допомагає зрозуміти, як австрійці розглядають спад.

Одна з найфундаментальніших різниць між Хаєком і Кейнсом полягала у питання того, чи здатні ринки самі по собі генерувати міжчасову координацію. Хаєк і австрійці виходили із класичної теорії відсоткової ставки позичкових фондів. З цього погляду відсоткова ставка є ціною часу, яка пов'язана із пропозицією позичкових фондів від тих, хто заощаджує, і попитом на позичкові фонди з боку інвесторів. Якщо громадськість захоче заощаджувати більше, це збільшить пропозицію позичкових фондів і буде рухати вниз відсоткову ставку, заохочуючи більше позичок/інвестицій, що будуть робитися із використанням цих нових заощаджень. Теорія позичкових фондів сумісна із само-налаштуваннями ринків в тому, що вона вела до того, що будь-яке скорочення в видатках, що йде від додаткових заощаджень буде урівноважуватися новими інвестиційними видатками, які стають можливими. В сучасних термінах, графи Споживання і Інвестиції із загального доходу обмінюються одна на одну, щоб утримувати загальний дохід стабільним навіть тоді, коли заощаджувальні вподобання людей змінюються. Хаєк також дивився на цей процес як на такий, що підтримує міжчасову координацію так, що коли нижча перевага у часі заощаджувачів урівноважувалася відповідним подовженням виробничих процесів і інвестицій у капітальні товари вищого порядку, як результат нижча відсоткова ставка і більша кількість позичкових фондів ставали можливими.

Кейнс, на противагу, заперечував те, що існував такий зв'язок, що координував заощадження і інвестиції. В "Загальній теорії" Кейнс (1936: 21) писав:

Ті, хто думає [, що здійснення індивідуального заощадження веде до паралельного здійснення інвестицій] обманюються... Вони помилково припускають, що існує зв'язок, який об'єднує рішення утримуватися від теперішнього споживання із рішеннями забезпечувати споживання; тоді як мотиви, що визначають останнє не пов'язані будь-який явним чином із мотивами, які визначають перше.

Пізніше в книзі він ідентифікує ці мотиві і чому вони не пов'язані. Досі як невід'ємна частина простої кейнсіанської моделі доходів-видатків, стверджується, що заощадження являються функцією доходу через граничні схильності до споживання і заощадження, тоді як інвестиції, стверджується, являються функцією підприємницьких очікувань чи так званого "тваринного чуття". Мотиви, які визначають кожне абсолютно відмінні, на відміну від Хаєкіанської концепції, в якій відсоткова ставка слугує як зв'язок, який зводить разом інвестиції і заощадження. Із заощадженнями і інвестиціями розведеними таким чином Кейнс також міг показати, що компоненти Споживання і Інвестицій загального доходу можуть рухатися в одному напрямку.

Цей елемент Кейнсового бачення допомагає зрозуміти, чому Хаєк стверджував, що Кейнс не зрозумів того, що Хаєк називав "Четвертим постулатом Мілля" чи ідею того, що "попит на споживацькі товари не має збільшувати попит на інвестиційні товари". Звичайно, на мікроекономічному рівні ідея, що товар попит на конкретний споживацький товар збільшить попит на конкретний капітальний товар, який потрібний, щоб його виготовити - доволі вірна і виходить прямо від Менгера і австрійської традиції. Тим не менше, думати, що це вірно щодо агрегованого збільшення попиту на споживацькі товари - це піддатися похибці композиції. Якщо домогосподарства збільшили перевагу у часі і почали зміщувати більшу частину своїх доходів до поточних споживацьких видатків, це, як стверджував Хаєк продовжуючи ідеї Мілля, не збільшить попит на всі інвестиційні товари. Насправді, зменшення заощаджень, необхідне для фінансування збільшеного споживання, зменшить попит на деякі типи капіталу, зміщуючи ресурси ближче до кінцевих стадій виробництва. Зменшення заощаджень потребує реструктуризації капіталу і початкові стадії виробництва понесуть головний удар зменшення попиту і падіння вартості, так само як і праця, що їх доповнює. Для того, щоб це побачити треба володіти таким типом дизагрегованого розуміння капіталу, який був частиною Хаєкового бачення міжчасової координації. Лише тоді, коли капітал бачать як такий, що має обмежене число використань і в якому він має вписатися в структури інших капітальних товарів, буде осягнено істину Четвертого постулату Мілля і буде найкраще зрозуміло, чому вірити, що одночасний рух споживання і інвестицій, а не одного за рахунок іншого - помилково.

Кейнсовий рівень агрегації у відношенні до капіталу також може допомогти зрозуміти інший відомий уривок із "Загальної теорії" На початку глави 16 "Різні спостереження щодо природи капіталу" він (1936: 210) пише:

Здійснення індивідуального заощадження означає - образно кажучи - рішення не пообідати сьогодні. Але це не обов'язково означає рішення пообідати чи купити пару чобіт за тиждень потому чи за рік потому чи спожити будь-яку конкретну річ будь-якої конкретної дати. Отже воно пригнічує бізнес готування сьогоднішнього обіду, не стимулюючи бізнес приготуванням до якогось майбутнього акту споживання. Це не заміна майбутнього попиту споживання на теперішній попит споживання - це чисте зменшення такого попиту.

Як ми вже побачили, це не більше, ніж інший спосіб дивитися на розрив зв'язку між заощадженнями-інвестиціями. Тим не менше, цей конкретний уривок йде далі, фокусуючися на більш мікрорівневих питаннях щодо того, як споживачі можуть взагалі повідомляти виробникам те, що їх бажання "не пообідати сьогодні" - це насправді бажання отримати яку-небудь річ якось часу у майбутньому. У Хаєковому баченні економічного процесу це задача підприємців, які зводять разом капітал і працю у спробі передбачити майбутній попит споживачів. Прибуток чи збиток, який вони понесуть, коли ці передбачення стануть реальність, надають інформацію про те, що вони зробили правильно чи неправильно. Саме їх спроби взяти конкретні капітальні товари із обмеженим числом використань і скомбінувати їх разом із працею для того, щоб виробити товари, які зрештою будуть споживацькими товарами - це те, як ми дізнаємося, що акт заощадження сьогодні може означати для майбутнього.. Очікувати, що акт заощадження може передавати "конкретне замовлення для майбутнього споживання" (1936: 210) - це просити більше, ніж будь-яка система може надати. Ми неминуче полягаємося на підприємництво і прибуток і збиток, щоб направляти створення капітальних комбінацій для виготовлення майбутніх споживацьких товарів.

Якщо поєднати це із неспроможністю зрозуміти Четвертий постулат Мілля, цей рівень агрегації веде до типового кейнсіанського результату, що заощадження призведуть до зменшення зайнятості і загального доходу. Як він стверджує пізніше в тому самому абзаці: "Оскільки очікування споживання - єдина причина існування зайнятості, не повинно бути нічого парадоксального у висновку, що зменшення схильності споживати має, за всіх інших рівних умов, пригнічуючий ефект на зайнятість". Дійсно це може відбуватися в галузях споживацьких товарів, але як і раніше, Кейнсова відмова бачити будь-який зв'язок між заощадженнями і інвестиціями осліплює його настільки, що він не бачить як зменшення споживання збільшить інвестиції і тому подовжить структуру виробництва. Із більшим капіталом, присвяченим раннім стадіям, попит на доповнюючу працю в них збільшиться, збалансовуючи "пригнічуючий ефект" на зайнятість в стадіях виробництва, найближчих до споживання. Конкретніше, зменшення схильності споживати може зменшити зайнятість роздрібних службовців чи працівників ресторанів, але створити новий попит на вчених, техніків і офісних працівників в лабораторіях і дослідницьких закладах. Без більш австрійського розуміння капіталу як структури виробництва у стадіях і без дизагрегування "І" інвестицій на ці стадії, Кейнс нездатний побачити інші сторони заощадження.

Для Кейнса міжчасова координація через ринок більше виключення, ніж правило, як він каже, лише через вдачу заощадження і інвестиції будуть дорівнювати при повній зайнятості. Буде чи ні ця вдача, кейнсіанська модель показує, що зайнятість і дохід мають підлаштовуватися, щоб забезпечити рівність заощаджень і інвестицій. Робота, яка в класичній і австрійській моделях робиться відсотковою ставкою в забезпеченні того, що бажані заощадження дорівнюються бажаним інвестиціям і таким чином у забезпеченні того, що зміни у вподобаннях до заощадження не зменшать загальний дохід чи зайнятість, не має рівних у кейнсіанській моделі. Із оголошенням механізму відсоткової ставки недіючим Кейнс має полягатися на ті зміни в доході (і отже зайнятості), щоб підлаштовувати заощадження до екзогенно визначеної кількості інвестицій.^[2] Бачать чи ні класичні і австрійські економісти відсоткову ставку як таку, що забезпечує відповідність вірної за визначенням рівності заощаджень і інвестицій ex post із їх рівністі ex ante, Кейнс вимагає змін в доході і зайнятості, щоб перетворити поширену нерівність заощеджень і інвестицій ex ante до їх рівності ex post. Саме базуючись на цьому твердженні економіка зрушила від мікроекономіки капітальної структури до макроекономічних агрегатів незайнятості і загального доходу.

Капітал, цикли і політика

Ці контрастуючі концепції капіталу і міжчасової координації мають значення через те, в який спосіб вони впливають на Хаєкове і Кейнсове розуміння джерела міжчасової дискоординації і того, якою має бути політика, що проводиться у відповідь на депресію. Як ми побачили, ціла Кейнсова побудова виходить із передумови, що відсутність надійної ланки між заощадженнями і інвестиціями і отже зводиться до припущення, що міжчасова дискоординація - це норма в ринковій економіці. Беручи до уваги його подальше переконання, що лише зміни в доході і таким чином в зайнятості можуть урівноважити ці відмінності між заощадженнями і інвестиціями ex ante у рівність ex post, коливання в доході і зайнятості як такі, які асоціюються з бізнес-циклом, лише частина характеристики капіталістичної економіки. На жаль, єдиний спосіб вирішити ці проблеми - це надати державі більшу роль в управлінні інвестиціями, як він натякає в спостереженнях щодо капіталу в главі 16 і пропонує більш відкрито в заключних примітках глави 24.^[3] Управляючи рівнем інвестицій, держава може забезпечити, щоб їх завжди було достатньо для того, щоб генерувати дохід, необхідний, щоб залишатися при повній зайнятості, без потреби у ринковому механізмі для забезпечення міжчасової координації.

Варто відмітити, що Кейнсове занепокоєння щодо того, що зростаюча пропозиція капіталу знищує можливості для нових інвестиції, також є відображенням його агрегованої концепції капіталу. Неявно в такому аргументі йдеться про те, що більше капіталу означає більше такого самого капіталу, отже як в будь-якій іншій кривій пропозиції, воно зменшує ціну. Тим не менше, із австрійської точки зору, більше капіталу означає більше іншого капіталу, так що навіть коли пропозиція капіталу зростає, вона не штовхає граничну ефективність капіталу і не підриває стимули інвестувати. На противагу: через те, що капітал розуміється як конкретні товари із різними, але не нескінченними застосуваннями, зростання пропозиції капіталу відкриває можливості постачати більше капіталу, що є доповнюючим до нового капіталу. Більше капіталу означає більше, а не менше інвестиційних можливостей.

Отже там, де Кейнс бачить проблему поступове зменшення можливостей для інвестування за відсутності державного управління, проблема для Хаєка постає, коли держава намагається робити саме те, що Кейнс хоче щоб вона робила: використовує монетарну політику, щоб зменшувати ставку відсотку, щоб заохочувати інвестиції. В австрійській теорії бізнес-циклу процес міжчасової координації на ринку позичкових фондів, який ми окреслили вище, стає викривленим через вплив на відсоткову ставку надлишкової грошової маси. Коли нові гроші надходять до банківської системи, банки знижують свої позичкові ставки відсотку і роблять додаткові позички позичальникам, що приваблюються низькою ставкою. Із нижчою ставкою подовження структури виробництва видається доброю ідеєю через причини, які ми зазначили вище. Позичальники направляють ресурси до більш ранніх стадій виробництва і винаймають працю, що доповнює капітал. Капітальні товари, що створюються із цими, виробленими інфляцією, позичковими фондами, створюються для конкретного об'єму задач в конкретних процесах виробництва у відповідь на нижчі відсоткові ставки і відчуті можливості для прибутку.

На відміну від вищого прикладу, де це подовження виробничого процесу було скоординоване із бажанням домогосподарств відкласти споживання на майбутнє, не було жодної зміни у перевазі в часі споживачів, звідси очікування виробників, які подовжують свої виробничі процеси дискоординуються із очікуваннями споживачів, які більше не бажають чекати. Надлишкова грошова маса і як наслідок зменшення позичкової ставки відсотку (опущення її нижче "природного" рівня, який відповідає перевазі у часі) ввело в оману виробників і порушило нормальний ринковий процес міжчасової координації. В короткому вимірі новостворений капітал і праця, винайнята щоб працювати із ним, створюють вигляд економічного зростання, але це штучний бум, який зрештою піде в зворотньому напрямку. В якийсь час реальна обмеженість капіталу (яка, як ми зазначили вище, була ключовою позицією, в якій за визнанням Хаєка він розходився з Кейнсом) дасть про себе знати і ціни на різні фактори виробництва і відсоткова ставка буде збільшена пропонуванням ціни до рівнів, які роблять проекти в процесах більше не прибутковими, ведучи до їх облишення. Спад слідує тоді, коли і машини, і люди незадіяні у спробі усунути помилки, зроблені під час буму. Зрештою, люди і машини будуть переоцінені і перерозташовані до підтримуваних використань, але не без болісного періоду налаштування.

З Хаєкового погляду більшість Кейнсового аналізу починається із середини історії, коли ресурси вже незадіяні і таким чином видається, що вони у "достатку". Якщо хтось не має доброго пояснення чому ресурси незадіяні, він скоріше всього зробить помилки в тому, як виправити ці помилки. У Хаєковій теорії штучно низькі відсоткові ставки хибно направили ресурси до ранніх стадій виробництва (те, що австрійці звуть "хибними інвестиціями"), створивши конкретні капітальні товари і побудувавши конкретний людський капітал, спрямований до конкретних виходів, які це виробництво генерує. Коли ці ресурси стають незадіяними, це не те саме, що ми просто маємо гомогенні "штуки", які лежать довкола і які можна активувати до будь-якого використання, яке ми забажаємо. Натомість, ці капітальні ресурси (включаючи людський капітал) характеризуються великою, але не нескінченною, специфічністю, яка знаходиться в серці австрійської капітальної теорії. Вони не можуть бути використані, щоб робити будь-що і навіть обмежене число альтернативних використань, які вони можуть мати, скоріше всього матиме якість витрати на переформатування. Введення незадіяних ресурсів до виробництва навіть від час глибин спаду не є беззатратним. Повертаючись до того, як Хаєк бачив Кейнса: коли хтось розуміє специфічність капітальних товарів, лише найбільш незвичний капітальний товар може бути приведений в дію без якогось збільшення витрат для власника, чи то у формі вищої ціни, чи якихось інвестицій у переформатування. Як тільки ми виходимо зі світу видимого достатку, вихід зі спаду не такий легкий, як Кейнс змушує його виглядати самим тільки витрачанням більше і приведенням факторів виробництва беззатратно до процесу.

Хаєкове розуміння і буму, і спаду полягається на його австрійський погляд на капітал. Хибні інвестиції буму лише можуть бути зрозумілі за допомогою підходу, що базується на стадіях виробництва, який визнає, що капітал проявляється в специфічних капітальних товарах, розроблених для специфічних виробничих процесів і що вони мають обмежену кількість альтернативних використань. Це не теорія "переінвестування" у розумінні того, що створюється забагато капіталу. Радше це помилковий тип капіталу (капітал, присвячений більш довгим виробничим процесам), який виробляє штучно низька відсоткова ставка. Коли цей капітал облишається після того, як реальність споживацьих вподобань стає очевидною і процеси, яким присвячений капітал, бачаться як неприбуткові, він не може біти просто "реактивований" збільшенням споживацьких витрат. Ці капітальні товари не можуть бути використані для будь-якого старого виробничого процесу, принаймні не беззатратно. Спад - це процес, через який ці капітальні товари переоцінюються і переформатуються для наступних найкращих використань і лише підприємницький ринковий процес може відкрити, які прибуткові наступні використання вони можуть мати. Політика стимулів, яку ми бачили протягом останніх декількох років, приречена на провал саме через те, що вона не доглядає цю критичну властивість капіталу.

Висновок

Дебати між Хаєком і Кейнсом підняли багато питань, коли вони лютували у 30-х роках. Нещодавнє відновлення інтересу до цих дебатів відкрило нову розмову про ці самі питання. Чого ще не відбулось, принаймні на моє знання, так це серйозного переосмислення теорії яке, я стверджую, знаходиться в самій суті відмінностей між Хаєком і Кейнсом. Як визнавав Хаєк, коли він писав "Чисту теорію капіталу", капітальна теорія ймовірно найбільш складна підгалузь економіки і навіть його власні зусилля в цій книзі пішли недалеко. Він так і не зміг, наприклад, дістатися до більш динамічного, монетарного розгляду питань, які він сподівався вирішити. Отже задача, що стоїть перед тими, хто зацікавлений в дебатах Хаєка-Кейнса, велика - зробити ще один погляд на капітальну теорію як вікно, через яке різниці між цими двома мислителями можуть стати ясними і який допоможе нам зрозуміти саму їх відмінність у політичних висновках. Ця остання позиція має нову актуальність оскільки ми продовжуємо намагатися піднятися із найбільш суворої рецесій післявоєнної ери.

Примітки

[1] Звідси доречна характеристика австрійської економіки Роджера Геррісона (2001) як "базуючоїся на капіталу макроекономіки", зокрема на відміну від "базуючоїся на праці макроекономіки" Кейнса і сучасних шкіл таких, як монетаризм і новий класицизм.

[2]Див. Кейнс (1936: 184): "дохід залежить від інвестицій таким чином, що коли інвестиції змінюються, дохід має обов'язково змінюватися в такій самій мірі, що необхідна для того, щоб зміни у заощадженням дорівнювали змінам в інвестиціях".

[3] Ця довготривала ідея Кейнса, що відходить до "Кінця laissez-faire" (2004 [1926]), за десятиліття до "Загальної теорії"

Посилання

Garrison, Roger. 2001. Time and Money: The Economics of Capital Structure, New York: Routledge.

Hayek, F. A. 1978 [1966]. “Personal Recollections of Keynes and the 'Keynesian Revolution,'” in New Studies in Philosophy, Politics, Economics, and the History of Ideas, Chicago: University of Chicago Press.

__________. 1995 [1931]. “Reflections on the Pure Theory of Money of Mr. J. M. Keynes,” in The Collected Works of F. A. Hayek Vol. 9: Contra Keynes and Cambridge – Essays, Correspondence, Bruce Caldwell, ed., Chicago: University of Chicago Press.

__________. 1995. “The Keynes Centenary: The Austrian Critique,” in The Collected Works of F. A. Hayek Vol. 9: Contra Keynes and Cambridge – Essays, Correspondence, Bruce Caldwell, ed., Chicago: University of Chicago Press.

__________. 2007 [1941]. The Pure Theory of Capital, Chicago: University of Chicago Press.

Keynes, J. M. 1930. A Treatise on Money, vols. 1 and 2, London: Macmillan and Company.

___________. 1936. The General Theory of Employment, Interest, and Money, New York: Harcourt, Brace and Company.

___________. 2004 [1926]. The End of Laissez-Faire and the Economic Consequences of the Peace, New York: Prometheus Books.

Lachmann, Ludwig M. 1956. Capital and Its Structure, Kansas City: Sheed Andrews and McMeel.

Menger, Carl. 1981 [1871]. Principles of Economics, New York: New York University Press.

Mises, Ludwig von. 1920. “Economic Calculation in the Socialist Commonwealth,” in Collectivist Economic Planning, F. A. Hayek, ed., Clifton, NJ: Augustus M. Kelley, 1935.

Ця робоча стаття була підготована для конференції Асоціації освіти приватного підприємнцитва (APEE) в 2011 році. Публікується з дозволу автора.

Коментувати у блозі