З перших днів існування Європейського Союзу точиться боротьба між захисниками двох різних світоглядів. Яку форму повинен прийняти ЄС: в класично-ліберальному чи соціалістичному баченні Європи? Запровадження Євро відігравало ключову роль в стратегіях цих двох таборів.^[1] Для того, щоб зрозуміти трагедію Євро і його історію, важливо ознайомитись з цими двома розбіжними фундаментальними поглядами і конфліктами, що виникли перед введенням єдиної валюти.

Класично-ліберальне бачення

Батьки-засновники ЄС Шуман (Франція, народився в Люксембургу), Аденауер (Німеччина) і Альчіде Де Гаспері (Італія), всі німецькомовні католики, були послідовниками класично-ліберального бачення Європи.^[2] Вони також були християнськими демократами. Класично-ліберальне бачення розглядає індивідуальну свободу як найважливішу культурну цінність європейців і християнства. З цього погляду суверенні європейські держави захищають приватну власність і вільно-ринкову економіку в Європі відкритих кордонів, дозволяючи таким чином вільний обмін товарами, послугами і ідеями.

Римський договір 1957р. був основним досягненням в напрямку реалізації класично-ліберального бачення Європи. Договір проголошував чотири основні свободи: вільний обіг товарів, вільну пропозицію послуг, вільний рух капіталу і вільну міграцію. Договір відновив права, що були притаманними для Європи впродовж класично-ліберального періоду в 19ст. і були порушеними в епоху соціалізму і націоналізму. Договір означав відвернення від соціалізму, який призвів до конфліктів між європейськими націями, досягши апогею в двох світових війнах.

Класично-ліберальний світогляд націлений на відновлення свобод 19ст. Вільна конкуренція без перешкод для входу повинна панувати на спільному європейському ринку. З цієї точки зору ніхто не може заборонити німецькому перукарю стригти волосся в Іспанії, і ніхто не може оподатковувати англійця за переказ грошей з німецького до французького банку або за інвестування в італійський фондовий ринок. Ніхто не може державним регулюванням перешкоджати французькому пивовару продавати пиво в Німеччині. Жоден уряд не може роздавати субсидії, що спотворюють конкуренцію. Ніхто не може заборонити датчанину втекти від його соціальної держави і надмірно високих податків і емігрувати до держави з нижчим податковим тиском, наприклад, Ірландії.

Для досягнення цього ідеалу мирної співпраці і процвітаючого обміну не треба нічого окрім свободи. З цього погляду, немає жодної потреби в створенні європейської супердержави. Фактично класично-ліберальний світогляд дуже скептичний відносно централізованої європейської держави; вона вважається шкідливою для свободи особистості. З точки зору філософії, багато захисників цього бачення натхненні католицизмом, а межі влади європейської спільноти визначені християнством. Відповідно до католицького соціального вчення, в суспільстві повинен переважати принцип субсидіарності: проблеми слід вирішувати на найнижчому можливому рівні. Єдиною допустимою централізованою європейською інституцією має бути Суд Європейського Союзу, а його повноваження обмежуватися контролем за вирішенням конфліктів між державами-учасниками і гарантуванням чотирьох фундаментальних свобод.

З класично-ліберальної точки зору, в Європі має бути багато конкуруючих політичних систем, як це було століттями. В Середні Віки і аж до 19ст існували дуже різні політичні системи: вільні міста Фландрії, Німеччини і Пн. Італії, королівства, як Баварія чи Саксонія, і республіки, як Венеція. Найбільш наглядно політична різноманітність існувала в надзвичайно децентралізованій Німеччині, де в умовах культурної різноманітності і плюралізму наука і промисловість процвітали.^[3]

Конкуренція на всіх рівнях – обов’язкова для класично-ліберального бачення. Вона призводить до узгодженості, внаслідок того, що товарні стандарти, ціни факторів виробництва і особливо рівні оплати праці мають схильність вирівнюватись. Капітал мігрує туди, де заробітна плата нижча, призводячи до її зростання; працівники натомість переселяються до вищих зарплат, тягнучи їх донизу. Ринок також пропонує децентралізовані рішення екологічних проблем, базуючись на приватній власності. Політична конкуренція забезпечує найважливішу європейську цінність - свободу. Податкова конкуренція сприяє нижчим податкам і бюджетній відповідальності. Люди голосують ногами, уникаючи надмірних податків, аналогічно роблять і компанії. Різні національні податкові суверенітети розглядаються як найкращий захист від тиранії. Конкуренція також переважає в сфері грошей. Різні центри монетарної влади конкурують в пропозиції валют високої якості. Ті, що пропонують стабільніші валюти, змушують інших слідувати їх прикладу.

Соціалістичне бачення

Прямою протилежністю класично-ліберального бачення є соціалістичне, або імперіалістичне, бачення Європи, яке захищають політики на зразок Жака Делора чи Франсуа Міттерана. Коаліція етатистів націоналістичного, соціалістичного і консервативного толку робить все можливе для просування своєї програми. Вона хоче бачити Європейський Союз як імперію чи фортецю: протекціоністським назовні і інтервенціоністським всередині. Ці етатисти мріють про централізовану державу під управлінням ефективних технократів – якими правлячі технократи завжди себе і уявляють.

За цією моделлю, центр імперії управлятиме периферією. Існуватиме загальне і централізоване законодавство. Захисники соціалістичного бачення Європи хочуть сконструювати європейську мегадержаву, відтворивши національні держави на європейському рівні. Вони мріють про європейську соціальну державу, яка буде забезпечувати перерозподіл, регулювання і гармонізацію законодавства всередині Європи. Гармонізація податків і регулювання буде здійснюватися на найвищому рівні. Якщо ПДВ варіюється в Європейському Союзі між 15% і 25%, соціалісти уніфікують його на рівні 25% у всіх країнах. Така гармонізація соціального регулювання – в інтересах найбільш захищених, найбагатших і найбільш продуктивних робітників, які можуть «дозволити собі» таке регулювання, в той час як їхні колеги-конкуренти не можуть. Якщо б німецьке соціальне регулювання застосовувалося б, наприклад, до поляків, останнім було б складно конкурувати з першими.

Програма соціалістичного бачення означає передачу навіть більшої влади до центральної держави, тобто Брюсселя. Соціалістичне бачення Європи – ідеал політичного класу, бюрократів, груп інтересу, привілейованих і субсидованих галузей, які хочуть створити сильну центральну державу для власного збагачення. Прихильники цього погляду презентують європейську державу як необхідність і вважають її утворення лише питанням часу.

Відповідно до соціалістичного шляху, європейська центральна держава одного дня стане настільки сильною, що суверенні держави стануть підлеглими їй. (Ми вже можемо бачити перші ознаки такої підлеглості на прикладі Греції. Греція поводиться як протекторат Брюсселю, який вказує її уряду як утримувати її дефіцит).

Соціалістичний світогляд не висуває жодних очевидних географічних меж влади європейської держави – на відміну від натхненного католицизмом класично-ліберального світогляду. Політична конкуренція розглядається як перешкода центральній державі, яка виводить себе з-під громадського контролю. В цьому сенсі центральна держава в соціалістичному баченні стає все менш демократичною, в міру того як влада переходить до рук бюрократів і технократів. (Як приклад можна розглядати Європейську Комісію, виконавчий орган Європейського Союзу. Її члени не обираються на виборах, а призначаються урядами країн-членів).

Історичними прецедентами цього старого соціалістичного плану заснування всеконтролюючої центральної держави в Європі були спроби Карла Великого, Наполеона, Сталіна і Гітлера. Проте відмінність полягає в тому, що цього разу не потрібно застосовувати прямої військової сили. Натомість для просування в напрямку центральної європейської держави використовується державний примус.

З тактичної перспективи, окремі кризові ситуації будуть використовуватися прихильниками соціалістичного світогляду як приводи для утворення нових інституцій (таких як Європейський Центральний Банк (ECB) чи, можливо, в майбутньому, Європейське Міністерство Фінансів), і для розширення влади вже існуючих, таких як Європейська Комісія чи ECB.^{[4], [5]}

Таким чином, класично-ліберальне і соціалістичне бачення Європи є взаємно суперечливими. Розширення влади центральної держави, як пропонується соціалістичним баченням, означає обмеження чотирьох базових свобод і, поза сумнівом, індивідуальної свободи.

Історія боротьби між двома світоглядами

Два табори боролись між собою з 1950-х років. Спочатку задум Європейських спільнот був ближчим до класично-ліберальної моделі.^[6] Європейська спільнота складалася з суверенних держав і гарантувала чотири базові свободи. З точки зору класичних лібералів, основним вродженим дефектом спільноти були субсидії і втручання в сільське господарство. Окрім цього, із самого початку Європейській Комісії належала єдина законодавча ініціатива. Як тільки Європейська Комісія висуває законодавчу ініціативу, Рада Європейського Союзу, сама або разом з Європарламентом, можуть схвалити пропозицію.^[7] Ця конструкція містить зерно централізації. Відповідно, інституційна установка, із самого початку була створена для заміщення поглядів меншості централізацією і диктатурою, так як одностайність не є обов’язковою для всіх рішень, а сфери, де правило одностайності вимагається, постійно скорочувалися.^[8]

Класично-ліберальна модель традиційно захищалась християнськими демократами і такими державами як Нідерланди, Німеччина і Великобританія. Але соціал-демократи і соціалісти, зазвичай на чолі із французьким урядом, захищають імперіалістичну версію Європи. Французький правлячий клас, в світлі його стрімкого занепаду в 1940р., років нацистської окупації, провалів в Індокитаї і втрати африканських колоній, використовував Європейський Союз для відновлення свого впливу та гордості і компенсації втрати імперії.^[9]

Протягом всього часу свого існування об’єднана Європа поступово рухалася в напрямку соціалістичного ідеалу – із зростаючими бюджетами ЄС і новою регіональною політикою перерозподілу багатства в Європі.^[10] Цю тенденцію також підсилювали безупинно поширювані регулювання і гармонізація.

Класично-ліберальне бачення, здавалося б, отримало новий поштовх із розвалом Радянського Союзу і об’єднанням Німеччини. По-перше, Німеччина, яка традиційно захищала це бачення, завдяки об’єднанню стала сильнішою. По-друге, нові держави, що повставали з попелу комунізму, такі як Чехословаччина (Вацлав Клаус), Польща, Угорщина тощо, також підтримували класично-ліберальну сторону. Ці нові держави прагнули скористатися своєю новою, щойно здобутою свободою. Вони вже наїлись соціалізму, імперій і централізації.

Вплив французького уряду тепер зменшився.^[11] Перед соціалістичним табором з’явився образ їх поразки. Необхідно було запобігти швидкому розширенню ЄС через включення нових східних держав. Необхідно було зробити крок в напрямку центральної держави. Єдина валюта стала інструментом досягнення цієї цілі.^[12] Як писали німецькі газети, французький уряд боявся, що Німеччина після об’єднання створить «зону вільної торгівлі від Бреста до Брест-Листовська під домінуванням Дойчмарки».^[13] Європейським (французьким) соціалістам терміново була необхідна влада над монетарним блоком.

Після падіння Берлінської стіни Шарль Гаве^[14] стверджував:

З точки зору прихильників «Римської імперії» [соціалістичне бачення], європейська держава має бути створена негайно, незалежно від ризиків, і має стати неминучою. В іншому випадку, захисники «Християнської Європи»[класично-ліберальне бачення] за замовчуванням переможуть і історію не можна буде повернути назад. Розвал Радянського Союзу був кризовим моментом, що дав можливість і поштовх для просування надзвичайно амбітної програми Римської імперії. Шальки терезів нахилилися і «Римській імперії» необхідно було відхилити їх в інший бік; і запровадження Євро, більше ніж що-небудь інше символізує натиск римського табору в напрямку централізованої супер-структури.

Офіційною лінією захисників єдиної декретної валюти було те, що Євро знизить трансакційні витрати – сприяючи, торгівлі, туризму і розвитку в Європі. Неявно ж, в єдиній валюті вбачався перший крок до створення Європейської держави. Припускалось, що Євро стане поштовхом в напрямку запровадження цієї держави.

Справжня причина, чому німецький уряд, який традиційно протистояв соціалістичному баченню, все ж погодився на Євро, пов’язана з об’єднанням Німеччини. Угода полягала в наступному: Франція будує свою Європейську імперію, а Німеччина отримує своє об’єднання.^[15] Вважалось, що в іншому випадку Німеччина стане занадто сильною, тому в неї необхідно відібрати її найгострішу зброю – Дойчмарку, іншими словами – роззброїти.^[16]

Наступним кроком в планах соціалістичного табору був проект європейської конституції (висунутий французьким президентом Валері Жіскар д’Естеном), яка б запровадила центральну державу. Але ця затія повністю провалилася; вона була відхилена виборцями Франції і Нідерландів в 2005р. Як звично, німців навіть не запитали. Як їх не питали і по питанню Євро. Але політики зазвичай не здаються, поки не отримують того, що хочуть. В даному випадку вони просто перейменували конституцію, і в багатьох країнах вона більше не вимагала схвалення референдумом.

Як наслідок, в грудні 2007р. був схвалений Лісабонський договір. Він був наповнений словами на зразок плюралізм, недискримінація, толерантність і солідарність, всіх їх можна інтерпретувати як заклики до зазіхання на право приватної власності і свободу договору. В Статті 3, Європейський Союз декларує боротьбу з соціальною ізоляцією і дискримінацією, тим самим відкриваючи двері для інтервенціоністів. Бог не згаданий в Лісабонському договорі жодного разу.

Насправді ж, Лісабонський договір є поразкою соціалістичного ідеалу. Це не справжня конституція, а всього лиш договір. Це тупик для захисників імперії, які змушені були перегрупуватися і зосередитися на інструменті, який в них ще залишився – Євро. Але як конкретно Євро провокує централізацію в Європі?

Євро спричиняє проблеми, які можуть розглядатися політиками як привід до централізації. Запровадження Євро запустило ряд важких криз: держави-учасниці можуть використовувати друкарський станок для покриття бюджетного дефіциту; ця риса EMU неодмінно призводить до суверенної боргової кризи. Ця криза, в свою чергу, може бути використана як привід для централізації влади і фіскальної політики. А централізація фіскальної політики може бути використана для гармонізації оподаткування і позбавлення від податкової конкуренції.

Під час сьогоднішньої боргової кризи на кону - Євро, єдиний засіб, що залишився у соціалістів для посилення їх позиції і досягнення центральної держави. Таким чином, твердження, що кінець Євро означатиме кінець Європи чи європейської ідеї – далеке від правди; це буде всього лиш кінцем її соціалістичної версії.

Ми можемо мати економічно інтегровану Європу з дотриманням чотирьох базових свобод без єдиної паперової валюти. Великобританія, Швеція, Данія і Чехія не приєднались Євро, але входять до спільного ринку з чотирма свободами. Якщо Греція приєднається до цього списку, класично-ліберальне бачення залишиться незмінним. Насправді вільний вибір валюти краще відповідає європейській цінності свободи, ніж всеєвропейські гроші разом із емітентом-монополістом.

Примітки

[1] Про два варіанти для Європи див. Jesús Huerta de Soto, “Por una Europa libre” в Nuevos Estudios de Economía Política (2005), стор.214-216., також Hans Albin Larsson, “National Policy in Disguise: A Historical Interpretation of the EMU” в The Price of the Euro, ed. Jonas Ljundberg (New York: Palgrave MacMillan, 2004), стор.143-170.

[2] Теоретичні основи цього бачення викладені в Hans Sennholz, How Can Europe Survive? (New York: D. Van Nostrand Company, 1955). Сенхольц критикує плани урядової співпраці, озвучені різними політиками, і показує, що тільки свобода усуває причину конфліктів в Європі.

[3] Роланд Фобель (Roland Vaubel, “The Role of Competition in the Rise of Baroque and Renaissance Music,” Journal of Cultural Economics 25 (2005): pp. 277-297), стверджує, що розквіт барокової і ренесансної музики в Німеччині і Італії зумовлений децентралізацією цих держав і зумовленою цим конкуренцією.

[4] Про схильність держав розширювати свою владу в надзвичайних ситуаціях див. Robert Higgs, Crisis and Leviathan: Critical Episodes in the Growth of American Government (Oxford: Oxford University Press, 1987)

[5] Так, президент Франції Ніколя Саркозі намагався створити Європейський рятівний фонд під час кризи у 2008р. (див. Patrick Hosking, “France Seeks €300 bn. Rescue Fund for Europe.” Timesonline. October 2, 2008, http://business.timesonline.co.uk/) Проте канцлер Німеччини Ангела Меркель опиралась цьому і стала відома як “Madame Non” («Мадам Ні»). Остання криза також була використана для заснування Європейського Фонду Фінансової Стабільності (EFSF), завдяки якому ECB розширив свої операції і баланс. Окрім цього, під час кризи були створені додаткові інститути такі як: Європейська рада з системних ризиків і Європейський Фонд Фінансової Стабільності.

[6] Європейські спільноти складалися із Європейської спільноти з вугілля та сталі, створюючи спільний ринок вугілля і сталі; Європейської економічної спільноти, яка просувала економічну інтеграцію; і Європейської спільноти з атомної енергії, яка створювала спеціалізований ринок атомної енергії і розподіляла її по спільноті.

[7] Рада Європейського Союзу складається з міністрів – по-одному з кожної країни-члена. Не плутати з Європейською Радою. Європейська Рада складається з президента Ради ЄС, президента Єврокомісії і одного представника з кожної країни учасниці. Європейська Рада задає напрям розвитку ЄС, визначаючи програму його політики.

[8] Ці важливі вроджені дефекти зменшують повагу до батьків-засновників ЄС (Шумана, Аденауера та інших).

[9] Larsson, “National Policy in Disguise”, с.162. Як пише Ларссон: «Арена, на якій Франція прагнула відтворити свою гідність і міжнародний вплив була Західна Європа. Як провідна країна Європейської економічної спільноти (EEC), Франція відновлювала вплив, щоб компенсувати втрату своєї імперії, в сфері, де Франція традиційно і різними способами, прагнула домінувати і впливати». Вже в 1950р. французький прем’єр Рене Плевен запропонував створити Європейську армію, як частину Європейської оборонної спільноти (під лідерством Франції). І хоча план зрештою провалився, він є доказом того, що французькі політики із самого початку просували централізацію і імперське бачення Європи. Винятком є французький президент Шарль де Голль, який виступав проти наднаціональної європейської держави. Під час «кризи порожнього стільця» в червні 1956р, Франція відмовилася від свого місця в Раді ЄС на шість місяців, виступаючи проти посягань на її суверенітет. Комісія наполягала на централізації влади. Однак де Голль в свою чергу пробував покращити положення Франції і лідерство в переговорах щодо Спільної сільськогосподарської політики ЄС. Комісія пропонувала голосування більшістю в цій сфері. Французькі фермери були основними одержувачами субсидій, а німецькі основними вкладниками, тому голосування більшістю могло позбавити французьких фермерів їх привілеїв.

[10] Роланд Фобель (Roland Vaubel, “The Political Economy of Centralization and the European Community,” Public Choice 81 (1-2 1994): c. 151-190) пояснює централізаційну тенденцію в Європі аргументами суспільного вибору.

[11] Larsson, “National Policy in Disguise”, с.163.

[12] Ар’єн Кламер пише про стратегію єдиної валюти як засіб централізації: «Передбачалось, що із виникненням монетарного союзу, для його функціонування необхідно було б створити якусь федеральну конструкцію або принаймні тісніший політичний союз. Таким чином, віз був поставлений перед конем. Це був експеримент. Жоден політик не наважувався обдумати наслідки провалу, чи що б сталося, якби міцний політичний союз не виник. Обоз мав йти далі.»( Arjen Klamer, “Borders Matter: Why the Euro is a Mistake and Why it will Fail,” in The Price of the Euro, ed. Jonas Ljundberg, (New York: Palgrave MacMillan, 2004), с. 33).

Подібно про наслідки Євро пише Роланд Фобель: «Європейський Монетарний Союз – важлива сходинка до централізації багатьох інших економічних політик і в кінці кінців створення Європейської держави» (Roland Vaubel, “A Critical Analysis of EMU and of Sweden Joining It,” in The Price of the Euro, ed. Jonas Ljundberg, (New York: Palgrave MacMillan 2004), с.94). Див. також James Foreman-Peck, “the UK and the Euro: Politics versus Economics in a Long-Run Perspective,” in The Price of the Euro, ed. Jonas Ljundberg, (New York: Palgrave MacMillan 2004), с. 104.

[13] Frankfurter Allgemeine Zeitung, June 1, 1996.

[14] Charles Gave, “Was the Demise of the USSR a Negative Event?” на Investors-Insight.com, ed. John Mauldin, (May 5, 2010), http://investorsinsight.com/.

[15] До сьогодні французький уряд успішно розбудовує свій непропорційно великий вплив в ЄС. Більшість інституцій осідають у Франції або Бельгії. Французька, поряд з англійською, є робочою мовою ЄС. Але не німецька, хоча в Союзі значно більше німецькомовних громадян. У зваженому впливі держав-учасників, виходячи із кількості населення, Франція надмірно представлена, тоді як Німеччина недопредставлена. Ларссон пише: «В кількох словах, ЄС, як і його попередники, - в першу чергу, французьке утворення, яке, незважаючи на офіційні декларації, значною мірою служило цілі використання всіх можливих методів для збільшення, чи принаймні утримання, французького впливу в світі, і особливо, в Європі» (Larsson, “National Policy in Disguise”, с.165).

[16] Більше про історію Євро в част.9 книги[1]

Переклад – Богдан Кальмук

Оригінал - The Tragedy of the Euro

Коментувати у блозі