Євро в біді. Це вже не новина. Що є новиною, так це те, що люди з товстою кишенею готові платити економістам, щоб ті знаходили рішення. Лорд Вулфсон запропонував 250 тисяч фунтів у якості винагороди за найкращій спосіб, як країна може залишити Європейський монетарний союз (ЄМС). Імена п’яти фіналістів були оголошені в березні. Ім’я переможця стане відомим у червні.

Жоден із п’яти фіналістів – Ніл Рекорд, Єнс Нордвіг, Джонатан Теппер, Кетрін Доббс та Роджер Бутл – не є прихильником повернення до твердих грошей; усі передбачають, що нові, національні декретні валюти будуть плавати, і всі передбачають, що непродуктивні країни отримають зиск від нових девальвованих валют. За цією теорією девальвована валюта викликає стимульоване експортом економічне зростання. До того ж, вони не мають великої впевненості в тому, що економічні реформи – які усі вони, між іншим, дійсно рекомендують – будуть здійснені у короткостроковій перспективі, і вбачають у девальвації швидшу альтернативу. Та чи спрацює це? Для початку пару слів про саму девальвацію.

Девальвація відносно золота

Історично про девальвацію валюти казали як про зміну її відношення до золота. Кількість золота не можна збільшити відчутним чином дуже швидко. Його треба викопувати, карбувати та пускати до обігу за певну ціну протягом довгого періоду часу. Обрізання монет та підміна в них певного процента золота неблагородними металами були ранніми прикладами зменшення цінності грошей. Із пізнішими паперовими валютами кількість грошової маси можна було дешево збільшувати зі швидкістю проходження паперу через преси друкарського станка, але навіть це бліднішає у порівнянні з нашими електронними часами, коли кількість грошей можна збільшити до будь-якої бажаної цифри натисканням комп’ютерної клавіші. Девальвації, звісно ж, відбувалися і тоді, коли уряди визнавали грошовий статус золота. Найвідоміші приклади – це швейцарська девальвація 1936 року, що так лаконічно була розкрита Мізесом у «Людській діяльності»^[1], і шокуюча американська 69-відсоткова девальвація у 1934 році. Вони обидві та багато їм подібних вважалися ганебними та своєкорисливими актами. Девальвація була рівноцінна зізнанню у шахрайстві. Центральний банк країни друкував та запускав до обігу більше грошових одиниць, ніж міг викупити за тим відношенням своєї валюти до золота, яке він обіцяв своїм торговим партнерам. Зрозуміло ж, це мало катастрофічні наслідки для кожного, хто повинен був платити золотом за своїми контрактними зобов’язаннями.

Девальвація відносно інших декретних валют

Девальвація, що пропагується багатьма економістами сьогодні, є досить відмінною в одному аспекті. Не існує такої цінності – золота чи срібла, наприклад – по відношенню до якої може знецінюватися валюта. Сучасні прибічники девальвації кажуть про цінність валюти (чи мінове відношення) стосовно усіх інших декретних валют. Мінове відношення між валютами визначається паритетом купівельної спроможності, який являє собою просте порівняння рівнів цін у двох країнах, виражених у місцевій валюті. Проте механізм девальвації зараз такий же, яким він був за часів золота: інфляція паперової грошової маси. Наприклад, центральний банк може дати закордонним покупцям більше місцевої валюти, за яку вони змогли б купувати місцеві товари. Ця збільшена грошова маса місцевої валюти в підсумку пробиває собі шлях через економіку, підвищуючи усі ціни. Економісти називають цей процес «імпортуванням інфляції». Прибічники девальвації намагаються переконати своїх співвітчизників, що те, що раніше було ганебним діянням, зараз є безперечним добром. Наприклад, швейцарці намагаються знизити ціну своєї валюти по відношенню до усіх інших.

Ну, так як щодо судження, що заходи зі знецінення вашої власної валюти відносно усіх інших, якщо цього можна досягти, дійсно допоможуть країні стати більш конкурентоспроможною? Що казали з цього приводу інші?

Погляди Іммануїла Канта, Фредеріка Бастіа та Генрі Хезлітта

Політику девальвації валюти можна судити з огляду на те, чи відповідає вона «категоричному імперативу» Іммануїла Канта, який можна перефразувати як: «Чи буде діяння корисним для усіх людей, в усіх місцях, та в усі часи?» Певна річ, девальвація буде корисною для експортерів, які можуть очікувати збільшення продажів. Їхні закордонні покупці отримають більше місцевої валюти в обмін на свою власну. Експорт зросте. Позицію експортера найкраще досліджувати, звертаючись до блискучого есе Фредеріка Бастіа « Те, що видно, і те, чого не видно^[2]» та «Уроку» із «Економіки за один урок» ^[3] Генрі Хезлітта.

У випадку обміну своїх грошей на більшу кількість місцевої валюти закордонний покупець і справді буде схильним купувати більше товарів із країни, що здійснила девальвацію. Це ми можемо бачити, і більшість експертів вважають, що це є добре. Збільшення експортних продажів можна виміряти. Це видно. А як щодо втрачених продажів імпортера? Імпортери можуть очікувати на протилежне. На місцеву валюту можна буде купити менше, тож вони можуть чекати падіння продажів через необхідність підвищення цін для відображення зменшеної купівельної спроможності їхньої місцевої валюти. Як можна виміряти продажі, які так і не відбулися? Це і є невидиме за Бастіа.

І це тільки початок.

Хезлітт сказав би нам подивитися на довгострокові ефекти положень Бастіа. Що видно, так це те, що експортери першими отримують у користування новостворені гроші і купують замінні фактори виробництва за поточними цінами. Збільшені прибутки від більших продажів збагачують їх, бо вони є ранніми одержувачами грошей. А як щодо тих, хто отримують гроші набагато пізніше, як от оптовики, чи тих, хто грошей взагалі не отримає, як пенсіонери?

Через деякий час нові гроші викликають зростання усіх цін, навіть факторів виробництва, що належать експортерам. Вигоди від валютної інтервенції для експортера потихеньку випаровуються. Витрати від його факторів виробництва зростають. Його продажі починають падати назад до рівня, який був до інтервенції. Що він може зробити, крім того, щоб лобіювати уряд задля отримання нової порції грошової експансії, щоб дати своїм покупцям ще більше місцевої валюти на купівлю його продуктів?

Грошова експансія створює цикл «Бум/Спад»

Та навіть всеохоплюючим зростанням цін і його перерозподільними ефектами наша історія не обмежується. Збільшення національної грошової маси призведе до бізнесового циклу «Бум/Спад». Фаза буму була неправильно інтерпретована фіналістами Премії Вулфсона, які знаходять історичне підтвердження корисності девальвації. Наприклад, Джонатан Теппер пише, що «… у серпні 1998 року Росія оголосила дефолт за своїм державним боргом та знецінила свою валюту. Очікуваної катастрофи не сталося». Далі він пише, що «Аргентина була змушена оголосити дефолт та провести девальвацію наприкінці 2001 та на початку 2002 року. Усупереч страшним прогнозам економіка запрацювала надзвичайно добре…» Але це – тільки очікувані та тимчасові прояви фази буму, викликаної грошовою експансією. Країна-банкрот не тільки позбавляється свого боргу та закріплює свої нечесно отримані здобутки; її експансіоністська монетарна політика викликає спекулятивний бум. Ні Росія, ні Аргентина так і не побудували стійкої капіталістичної економіки.

Експортер як агент переміщення багатства

Повинно бути зрозуміло, що країна, яка знижує купівельну спроможність своєї валюти через грошову експансію, не отримає жодної кінцевої вигоди. Єдина причина, з якої експортер робить більше продажів, це те, що покупець його товарів отримує нижчі ціни. Ці знижені ціни були результатом не зростання виробничої продуктивності, а субсидії – переміщення багатства – від когось із країни-експортера до закордонного покупця товарів. Із кожною наступною грошовою експансією багатство просочується до експортера, його робітників та інших, хто отримує гроші на початку фази експансії. Усі інші страждають. Насправді, продажі експортера були просубсидовані його співвітчизниками, які отримують нові гроші пізніше. Експортер є невидимим засобом здійснення переміщення. Погіршуються справи нації в цілому; вона НЕ стає більш конкурентоспроможною.

Затягування реальних реформ у безплідній «Гонці на дно» (Race-to-the-bottom)

Політики та їхні професійні союзники від економіки, вчиняють несправедливо по відношенню до своїх співвітчизників, коли користуються девальвацією як швидким та легким засобом поліпшення національної конкурентоспроможності. Джерелом реальних конкурентних переваг є ліберальні реформи економічної політики, що винагороджують працьовитість людей, захищають їхню власність (навіть і власність іноземців) від конфіскаційного оподаткування та заохочують заощадження. Із плином часу капітальна база країни відносно її населення збільшиться – зростання капіталу на душу населення, як кажуть економісти – що викликає реальне процвітання завдяки покращенню продуктивності роботи. Але замість рішучого проведення економічних реформ, що, треба визнати, буде непросто, політики та їхні професійні союзники від економіки розпалюють «Гонку на дно», за якої кожна країна старається підтримати експорт шляхом конкурентної девальвації проти усіх інших. Національна капітальна база буде повільно скорочуватися через закулісні експортні субсидії, що стануть можливими завдяки знеціненню грошей.

Моральна небезпека соціальної держави

Немає нічого, що б могло завадити будь-якому члену ЄМС стати більш конкурентоспроможним прямо зараз. Все, що вимагається, – це готовність опустити ціни. Як загальний засіб обміну, євро виявляє неконкурентні економічні структури. Так чому ж країни, що хочуть стати більш конкурентоспроможними, утримуються від зниження цін? Відповіддю є соціальна держава. У необмеженій ринковій економіці немає структурного безробіття. Усі, хто бажає працювати, можуть це робити, бо ніколи немає дефіциту роботи. Але соціальна держава зміщує оплату праці та/або ціни на товари до занадто високого рівня. Можна говорити про те, що соціальна держава підтримує структурну негнучкість економіки (трудове законодавство, ліцензування тощо) за рахунок зміщення ціни за інтервенції на ринок. Девальвація не вирішує цієї основної проблеми; тому девальвація не вилікує країну від неконкурентоспроможності.

Висновок

Девальвація означає збільшення грошової маси. Нові гроші мають якимось чином проникнути до економіки – через виплати експортерам, наприклад. Подальша бульбашка помилково сприймається як знак успішності девальвації. Але бульбашка супроводжується добре відомими шкідливими ефектами зростання рівня цін, перерозподілу доходів та хибного інвестування. Коли кількість факторів виробництва, що належать експортерам, зростає, а вигоди девальвації зникають, з’являться заклики до нової грошової експансії. Якщо більш, ніж одна країна веде таку політику, слідує катастрофічна гонка на дно.

Рішенням є тверді гроші. Тверді гроші викривають погану економічну політику та примушують кожну країну жити відповідно до своїх достатків. На уряди буде чинитися тиск, щоб вони лібералізували свої економіки та позбулися від паразитичних руйнівників багатства. Девальвація тільки гальмує цей процес.

[1]Англійська версія https://mises.org/store/Human-Action-The-Scholars-Edition-P119C1.aspx. Російськомовна версія http://www.libertarium.ru/humanact.

[2]Англійська версія http://mises.org/page/1434. Російськомовна версія http://www.inliberty.ru/library/classic/576/.

[3]Англійська версія http://mises.org/books/economics_in_one_lesson_hazlitt.pdf. Російськомовна версія на сайті Liberty News: http://libertynews.ru/node/514/.

Переклад Ярослава Козака

Коментувати у блозі